Таджикистан роками зберігав передбачувані відносини з Росією, засновані на повазі до спільної історії. Однак останніми роками, зокрема через повномасштабну війну РФ проти України, Душанбе намагається хоча б частково дистанціюватися від Москви.
Про це пише Riddle Russia.
Відносини Росії з країнами Центральної Азії сьогодні принципово відрізняються від того, якими вони були п’ять років тому. Логічно припустити, що головним драйвером цих змін стала війна в Україні. Частково це справді так: повномасштабне вторгнення Росії створило для держав регіону як безпрецедентні ризики, так і нові можливості в діалозі з Москвою.
Однак глибинне джерело трансформацій криється не стільки у війні, скільки у внутрішніх процесах самої Центральної Азії. З огляду на персоналістський характер політичних режимів регіону, ключовим фактором змін є транзит еліт, який уже пройшли майже всі країни: Узбекистан — у 2016 році, Казахстан — у 2019-му, Киргизстан — у 2020-му, Туркменістан — у 2022-му.
Політичні годинники в Центральній Азії йдуть нерівномірно, і Таджикистан залишається останньою частиною регіону, де час, здавалося б, застиг. Емомалі Рахмон, офіційно титулований як “засновник миру і національної єдності”, є останнім президентом у Центральній Азії — і другим, поряд з Олександром Лукашенком, на всьому пострадянському просторі, — який безперервно перебуває при владі від самого початку незалежної історії своєї країни.
Легітимізована конституцією незмінюваність Емомалі Рахмона задає тон не лише внутрішній політиці Таджикистану, а й формату взаємодії країни із зовнішніми партнерами. Саме тому російсько-таджицькі відносини роками, аж до 2022-го, залишалися передбачуваними й не приносили сюрпризів.
Однак останні чотири роки виявилися для Душанбе складними: таджицьке керівництво не встигає ані нівелювати ризики, породжені російською агресією проти України, ані повною мірою монетизувати нові економічні можливості — на відміну від сусідів по регіону, які у цьому значно досягли успіху.
Душанбе залишається або підлаштовуватися під нові умови, які диктує Москва, або диверсифікувати зовнішню політику.
Синдром упущеної вигоди
На початку повномасштабної війни російсько-таджицькі відносини виглядали стійкими і певною мірою перебували на піку дипломатичної близькості.
2021 рік став періодом постпандемічного відновлення. Найважливіший драйвер економіки Таджикистану — трудова міграція, понад 80% якої традиційно припадає на Росію, — вийшла з ковідного спаду. До кінця року це забезпечило приплив грошових переказів, еквівалентний 34% ВВП країни.
Цей період мав і важливе символічне значення. На параді 9 травня 2021 року Емомалі Рахмон виявився єдиним іноземним лідером, запрошеним до Москви. На тлі ескалації збройного територіального конфлікту між Таджикистаном і Киргизстаном це сприймалося як явний сигнал того, що симпатії Кремля перебувають на боці Душанбе.
Крім того, Москва і Душанбе помітно посилили координацію у сфері безпеки після виведення американського контингенту з Афганістану та повернення до влади руху “Талібан”. Росія ініціювала серію масштабних навчань — як двосторонніх, так і по лінії ОДКБ — для відпрацювання сценаріїв прориву кордону. Паралельно Москва посилювала потенціал своєї 201-ї військової бази, чисельність військовослужбовців на якій тоді становила близько 7,5 тис. осіб.
Після 24 лютого 2022 року ніхто не очікував від Душанбе різких демаршів. Таджикистан не став публічно заявляти про невизнання самопроголошених ДНР і ЛНР, як це зробили президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв або ексголова МЗС Узбекистану Абдулазіз Камілов.
Водночас Душанбе утримався і від висловлювань “розуміння дій Росії” — подібна риторика простежувалася у заявах киргизького лідера Садира Жапарова.
- Сенатор-демократ Річард Блюменталь закликав палату представників ухвалити законопроєкт про санкції проти Росії, коли “Путін економічно притиснутий до стінки”.
Джерело: www.ukrinform.ua