«Перед олімпійським золотом Кравець були не лише піт, сльози, а й крики та лайка». Інтерв’ю з легендарним українським тренером
Видатний український тренер Микола Миколайович Кушнір присвятив спорту все своє життя. Від активних ігор у дитинстві та занять боротьбою у шкільні роки – до здобуття звання майстра спорту з п’ятиборства та участі у міжнародних змаганнях з легкої атлетики. Кушнір протягом багатьох років працював тренером з фізичної підготовки у різних спортивних дисциплінах, тренуючи як юних спортсменів, так і вже відомих та титулованих атлетів.
Для спортивних уболівальників Микола Кушнір передусім асоціюється з роботою з видатною українською легкоатлеткою Інесою Кравець. Саме під його керівництвом вона встановила світовий рекорд і здобула золоту медаль на Олімпійських іграх 1996 року.
Наразі 67-річний Кушнір співпрацює з іншим відомим українським спортсменом – скелетоністом Владиславом Гераскевичем.
Микола Миколайович є надзвичайно цікавим співрозмовником: його пояснення прості, а оцінки – прямолінійні, проте його погляди та життєва філософія, безперечно, зацікавлять шанувальників спорту.
Зокрема, у бесіді з «Главкомом» Кушнір поділився спогадами про видатні досягнення Інеси Кравець, розповів історії про інших своїх відомих вихованців та висловив свою думку щодо діяльності спортивних функціонерів – як нинішніх, так і минулих.
Передусім, на тлі жахливих атак на Київ та інші українські міста, дозвольте запитати, як ви себе почуваєте та чи вважаєте себе в безпеці?
Та хто зараз може почуватися в безпеці? Хіба що в бункері можна знайти відносний спокій. Навіть у метро люди ховалися, але й там їх діставало.
Паралельно з цими жорстокими обстрілами Міжнародний олімпійський комітет поступово дозволяє білорусам повертатися на міжнародну арену, а деякі міжнародні федерації відновлюють участь і російських спортсменів, включно з національними прапорами, гімнами та іншими атрибутами. Світова легка атлетика поки тримається, але загальна ситуація викликає тривогу.
Це ганьба для них усіх. Вони ж вважають, що «спорт поза політикою». Але коли це спорт був поза політикою? Це – ганьба, коротко кажучи.
Можливо, наші спортивні функціонери десь не допрацьовують?
Безумовно. Потрібно було формувати коаліцію. Збирати таке антифюрерське, антипутінське, антиросійське об’єднання. Принаймні, з тих країн, що нас підтримують. Це ті ж балтійські держави, Швеція, Норвегія, Велика Британія, Фінляндія…
«Ми всім двором пішли займатися вільною боротьбою, а потім у секції залишився тільки я»
Раніше любов до спорту прищеплювали або в сім’ї, або на вулиці. Пригадайте, якими були ваші перші кроки у спорті.
Ми мешкали на київській Дарниці, і там був Клуб залізничників. У ньому діяло безліч гуртків: малювання, музика, боротьба, акробатика. Якось ми, цілим класом, навіть не класом, а майже всім двором, зібралися і пішли займатися вільною боротьбою.
У перший день тренер дав нам серйозне навантаження, а наступного дня на тренування прийшло лише четверо. Зрештою, залишився тільки я. Частина хлопців, правда, перейшла на бокс. Недалеко від нас був клуб «Дніпро». Але згодом з боксу ніхто не залишився, жоден із хлопців. Один Сергійко Каліта потім повернувся до боротьби. А от секції легкої атлетики у нас не було. Хоча стадіон «Схід» знаходився неподалік. Але там переважно займалися футболом. Київський радіозавод мав свою футбольну команду.
Такий вигляд у наші дні має стадіон «Схід» Фото: Wikipedia
Згодом на шкільні змагання приїхав тренер з легкої атлетики. У нас був дуже сильний колектив учителів фізичної культури. Усі були дуже старанними. Був тренер Валерій Чередніченко, а його батько викладав у мене фізкультуру. Донька одного з педагогів стала майстром спорту з гімнастики. Ще був такий Степан Мінович, вже літній чоловік. Так ось, у цій 127-й школі, де я навчався, він підготував рекордсменку світу з метання списа. У звичайній школі!
У нашому спортзалі було два оберемки цих списів, були гранати для метання… Дві жердини були в школі. Так, одна алюмінієва, інша – бамбукова, але вони були! А лиж було! Пар 100 точно було. У нас поруч був ліс. Ліс лісом, а ще й територія школи. І ми бігали на лижах по ній, проклавши лижню вздовж паркану по периметру – там і тренувалися.
Боротьбою я займався три роки. Коли перейшли до сьомого класу, з’явився тренер з легкої атлетики. І відібрав нас чимало. В одному залі на радіозаводі я колись нарахував 68 дітей. Це багато, фактично весь зал був заповнений по периметру. Люди приходили на тренування – одні йшли, інших приводили. Звісно, згодом залишилося небагато. А потім настав час переходити до спортінтернату. Тоді він був на «Лісовій» – республіканська школа-інтернат спортивного профілю. Я опинився там у дев’ятому класі. Ось таке було моє спортивне дитинство.
Жіночі стрибки у висоту – «найлегша» дисципліна легкої атлетики
У спортінтернаті вам, мабуть, було легше, ніж іншим хлопцям? Адже ви були місцевим. Чи, навпаки, саме з цим були пов’язані труднощі?
Я б не сказав, що було легше. Звичайно, тим, хто був не з Києва, можливо, теж хотілося додому поїхати, коли я у суботу ввечері їхав. Вранці тренування, а потім – додому. Хлопці дивилися на мене з сумом.
Але я підвозив їм провізію. Мама спече омлет із варенням чи маком. Сала наріжу. Зі мною в кімнаті жили хлопці з Черкаської області, з сіл, і ще один – з Чернігівської. Привезу їм домашнього, вони були дуже раді.
За всі ці роки, протягом яких відбулося безліч турнірів, чи вдалося повністю зберегти колекцію грамот та нагород, чи, можливо, щось загубилося, роздарували?
Ні, є ціла папка з усіма цими грамотами. І вже коли я займався легкою атлетикою – ціла упаковка їх. Значок майстра спорту? Ось він, поруч, фактично переді мною лежить, на полиці.
«Поїхав на закордонні змагання без своїх спортсменів»
Чи стало для вас проблемою перейти зі спортивної кар’єри на тренерську роботу?
Я навіть зараз пам’ятаю цей момент. Ще в інтернаті, здається, на третьому чи четвертому поверсі, біля останнього вікна, сидів у класі. Коли зараз приїжджаємо на тренування, я проходжу повз і всім показую – ось тут сидів за партою, в це вікно дивився. Так от, я сидів і мріяв стати тренером.
Тобто це був справжній поклик душі. А яким взагалі було тоді навчання? Як ви вважаєте, в інститутах фізкультури закладали основу, а решту інформації доводилося шукати самостійно, здобувати досвід, чи все ж обсяг знань був таким, що вимагав мінімальних доповнень?
Та завжди так виходить, що все одно доведеться щось шукати, вивчати, дізнаватися. Зараз простіше – є інтернет. А тоді потрібно було йти до читального залу. Нам ще пощастило. Виходиш із інституту – і на Великій Васильківській, де тепер Площа Українських Героїв, був магазин «Спортивна книга». Бували такі дні, що я двічі на день заходив у цю крамницю. Купував багато, мав чимало літератури. Потім багато віддав сусідові на макулатуру. Собі залишив те, що вважав за потрібне. Купував багато, скуповував усе. Раніше виходило багато літератури. І не лише спортивної.
Чи пригадуєте ви перші закордонні змагання, в яких вдалося взяти участь? Якими були ваші враження?
Як спортсмен, я не брав участі у міжнародних стартах. А як тренер поїхав на закордонні змагання без своїх підопічних (сміється – «Главком»). Це було у 1995 році.
Перед цим, коли Інеса Кравець встановила світовий рекорд і виграла Чемпіонат світу у шведському Гетеборзі, мене не взяли на змагання. Хоча і Інеса, і її чоловік Сергій Осипчук просили за мене. Він у мене тренувався зі стрибків із жердиною.
Вони приходили до комітету, до президента федерації легкої атлетики, до міністерства, просили: «Хай Коля поїде». А ці «валянки»… Хоч я з нею пропрацював недовго, всього пів року. Але я її тренер! Не Вася, не Гриша чи хтось інший. У нас же, як завжди, потрібно було «запхати» якогось чиновника до делегації. Це як на якусь з Олімпіад від нас поїхало функціонерів на кілька осіб більше, ніж уся делегація спортсменів і тренерів.
Отже, я так «поїхав», точніше не поїхав, у Гетеборг. А там – світовий рекорд. І мені тоді влаштували заохочувальну поїздку до Канн. Там проходила матчева зустріч Україна-Італія-Франція з легкої атлетики. А Інеса не поїхала, у неї був інший міжнародний старт високого рівня. Ймовірно, Гран-прі, який був найпрестижнішим стартом у легкоатлетів до появи Діамантової ліги.
Ось я і поїхав без неї. Поблукав Каннами, зробив фотографії, подивився змагання, помочився в морі. Це вже був кінець вересня.
Як взагалі почалася ваша співпраця з Кравець? Це сталося за рекомендацією її чоловіка Сергія Осипчука, якого ви теж тренували?
Я тренував Сергія, він у мене стрибав із жердиною. Ми разом їздили на збори – до Миколаєва, до Одеси. Та й не тільки на зборах, а й на стадіоні тренувалися, коли не було зборів і змагань. А тренування проходили поруч. Вона зі своїм тренером, а ми з Сергієм. Вона тоді працювала з Анатолієм Васильовичем Голубцовим.
Тоді раптово він поїхав до ОАЕ наприкінці лютого 1995 року. Я тоді ще підробляв охоронцем добу через три на одній фірмі. Коли дзвінок мені прямісінько туди, на вахту. Сергій телефонує: «Колю, Голубець їде. Треба Інесу потренувати». Добре, будемо тренувати. Справа в тому, що вона ж бачила мої підходи: як я треную Сергія, які взаємини між тренером і спортсменом, які результати. Сергій почав прогресувати, стрибнув на 5,60 м. Тому так воно і склалося.
А взагалі шлях до рекорду, до олімпійського золота – це про хрестоматійні «піт і сльози» чи якась така історія, коли все плавно й легко пішло вгору?
Лише той, хто не бачив, як усе відбувалося, може подумати, що було гладко. Так не було. Було все. Те, що піт, сльози й кров – це зрозуміло. Там ще й крики, лайка (усміхається). Вона ж уже була зіркою. Виграла срібну медаль на Олімпіаді в Барселоні. Мала зимовий світовий рекорд у потрійному стрибку, який, щоправда, потім побили. Але все склалося.
«Фізичну підготовку більшість тренерів сприймає, як блювання кров’ю»
Невдовзі відбувся і ваш «трансфер» з легкої атлетики у футбол. Як взагалі з’явилася така ідея – спрацювало давнє знайомство чи запрошення стало можливим завдяки вашому підходу та результатам?
Ще в роки роботи в спортінтернаті мені довелося працювати з Павлом Яковенком (легендарний футболіст київського «Динамо» 1980-х і 1990-х років, пізніше став тренером – «Главком»). Він мав дуже серйозну травму – розірвані зв’язки колінного суглоба. І меніск йому вирізали, і пошкоджені диски. І ми з ним працювали. Скільки всього ми пройшли!
А потім він поїхав працювати до Елісти (Яковенко двічі тренував російський футбольний клуб «Уралан» у 1990-х – «Главком»).
Тоді, у 1996 році, ми з Кравець були на зборах в Іспанії. Вона вийшла на тренування і травмувала ахілл. Масажиста не було. Адже нам, як вважали наші функціонери, масажист чи супровід «не потрібні». Були там такі, любителі створювати перешкоди. Я ж не треную якусь просту Марусю. На збір їде рекордсменка світу, олімпійська чемпіонка! Масажист не потрібен, так? Мені кажуть: «Колю, давай працюй, у тебе ж виходить». Думаю: «Та ні, хлопці, ви ж хочете зробити з мене блазня. Досить з мене. Шукайте когось іншого».
В одному з інтерв’ю ви згадували, що після переможних Олімпійських ігор у федерації начебто сказали про Кравець – «це вже відпрацьований матеріал, ми більше не будемо робити на неї ставку».
Це сказав Борзов (тодішній міністр спорту та президент НОК – «Главком»). Про Бабакову, Крикуна та Кравець, призерів нашої Олімпіади-1996. Він же, негідник, ніколи тренером не працював. Не знає, що це таке. Він же з комсомольців вибився.
Якщо взагалі про Борзова говорити… На зимовій Олімпіаді-2026 він з Бубкою були налякані, коли стався цей скандал з Гераскевичем. Приїхали б до нього, хоча б поцікавилися… Не треба було його захищати, бо це було б втручання. Але приїдьте, поцікавтеся, поспілкуйтесь, зрозумійте, що відбувається. Ні, вони зарилися, заховалися. А так на гроші Міжнародної федерації легкої атлетики Бубка і Борзов живуть… Вони ж «на зарплаті» там… Нічого не роблять, крім того, що ходять з розумним виглядом у стилі «Я – олімпійський чемпіон, легенда, давайте мені гроші».
Микола Кушнір: Бубка з Борзовим були перелякані, коли стався скандал з Гераскевичем фото: НОК України
Про тренування Павла Яковенка ходять легенди. Кажуть, там навантаження були такими, що позаздрив би навіть сам Валерій Лобановський. Наскільки важливою в командах з таким тренером є фізична підготовка?
Позаздрив би, позаздрив би. Я ж все це бачив. І також сварився з ним. Ми сперечалися – і я, і тренер з акробатики Олександр Павлович Оцупок. Він підготував багато майстрів спорту, людей 60, мабуть. Такий добрий тренер. Ми тоді казали Яковенку щодо цих навантажень для гравців… Розумієте, фізичну підготовку більшість тренерів сприймає, як блювання кров’ю. От поблювали, отже, добре потренувалися. Не якісно, але головне – кров’ю.
І дітям «впарюють» це з семи років. Поназбирали зараз оці школи: всі – тренери, і всі – футболісти. Куди не поглянь – поле, тренери, футбол. І там втовкмачують дітям: «Та ви повинні блювати, та ви повинні повзати». Це все звідки? Від незнання. Вони ж не вчаться в інституті, вони у футбол грають. Їм ніколи.
Яким взагалі було ставлення місцевих уболівальників до вас, коли ви з Яковенком працювали в «Уралані»? Можливо, були якісь упередження? На кшталт, от, приїхали якісь українці, нам тут щось розповідають, вчать нас премудрощам.
Футболісти не висловлювали жодних претензій. А от місцеві… «Треба своїх, давай, став калмиків у склад. Он у нас із дитячо-юнацької спортивної школи такі хлопці хороші». Не було розуміння, що таке дорослий футбол і юнацький футбол. Тому було упереджене ставлення від місцевих.
У Елісті Микола Кушнір працював разом з Павлом Яковенком, який тоді очолював клуб «Уралан» фото: Football.ua
Тоді покровителем команди був Кірсан Ілюмжинов – одіозний багаторічний президент ФІДЕ. Кажуть, що він дуже ексцентрична особистість. Він взагалі приділяв команді якийсь час? Можливо, приїжджав на базу, якісь розмови вів із колективом.
Він переважно в Москві сидів. У своїй резиденції. На базу не приїжджав. Та й бази як такої не було. Жили в готелі в центрі міста, а готель був побудований ще в 1930-х роках. Високі стелі, широкі коридори. З водою, щоправда, були проблеми – вона була, але іноді бігла оранжевого кольору. Іноді – сірого кольору, інколи як «Пепсі». Звісно, ми її не пили, але прання було проблемою.
Це вже коли ми приїхали вдруге, у 1999 році, нас заселили в олімпійське селище. Він же там проводив Шахову олімпіаду. А під неї побудував селище. Сучасні двоповерхові будиночки, на три-чотири квартири, там жили. Ось туди Ілюмжинов приїжджав. Пам’ятаю, якось раз він був на зборах команди. Сказав щось таке: «Давайте, хлопці, вперед!». Тобто, нічого особливого.
Ви згадали про Голубцова, який поїхав тренувати в ОАЕ. У ті часи безгрошів’я в українському спорті 1990-х років ви мали пропозиції поїхати в якусь екзотичну країну, на кшталт Еміратів, Кувейту, Саудівської Аравії?
А я і поїхав – у Кувейт. У 2000 році, після Олімпіади в Сіднеї. Недовго там пробув, вісім місяців. Адже вони, як завжди: обіцяли одне, виходить зовсім інше. Думаю, та до біса вас, ще й спека «150 градусів» – на вулицю не вийдеш. Важко. Підготував двох рекордсменів Кувейту у своїх вікових категоріях, юнаків. І повернувся назад. Куди йти? Що, знову дітей збирати 10-річних?
А тут Олена Говорова звернулася. «Миколо Миколайовичу, будете мене тренувати?». «Та буду, Оленко, тільки з твоїм тренером треба поговорити». Коротко кажучи, тренер відмовився зі мною спілкуватися. Але тут така справа, що коли спортсмен вирішив, то ви вже нікуди не дінетеся. Тому, хлопці, варто розуміти, що якось тихцем розходитися нормально, далі співіснувати. Так я попрацював із Оленою два з половиною роки.
Раптом мені зателефонував Володимир Іванович Стадніков. Він у мене викладав теорію фізичного виховання в інституті. Ще й подумав: «Чого це мені Стадніков телефонує?». А він, виявляється, вже очолював футбольний центр ліцензування. Нічого собі! І розповів, що В’ячеслав Грозний (двічі визнавався найкращим тренером України – «Главком») просив мене знайти.
Микола Кушнір працював разом з В’ячеславом Грозним у київському «Арсеналі» фото: ФК «Арсенал»
Він приїхав до Києва тренувати «Арсенал». А йому потрібен тренер з фізпідготовки. Ось тут я піднявся духом. Бо я вже, чесно кажучи, й не знав, як далі бути. Зарплата до цього була – три копійки. Отже, зголосився відразу. І так працював тренером з фізпідготовки. Потім трохи в полтавській «Ворсклі» за тим же профілем, а згодом знову в «Арсеналі».
Потім і в Київській області трохи попрацював – у футбольній команді з Макарова. Пізніше переключився на тенісистів. Працював з ними індивідуально.
У 2011 році мені зателефонував товариш Валерій Виноградов. Він був викладачем в Інфізі. «Колю, зателефонуй Іщенку, директору бази на Нивках». Академії «Динамо» якраз потрібен був тренер з фізпідготовки. Домовилися, під’їхав, поспілкувалися. І так я ще п’ять років пропрацював у футбольній академії.
З дітьми легше працювати, ніж з дорослими, вже сформованими атлетами, зірками рівня Кравець, наприклад?
Розумієте, і там, і там нелегко. До дітей все ж вимоги не такі, як до старших. Там, звісно, результат потрібен «на вже». З дітьми більше навчання, їм треба «школу» давати. Не всі розуміють, не всі хочуть виконувати. Десь хочеться побайдикувати. Скрізь свої нюанси.
«У держави немає запиту на спорт»
Ще один мінус легкої атлетики порівняно з командними видами спорту – робота тренера рідко згадується. Фактично ми не знаємо тих тренерів, які виховали цих атлетів. Наче вони виросли самі, підготували себе самі. Наприклад, той же теніс дає можливість це виправити, бо там тренери доволі публічні. Як вам взагалі працювалося з тенісистами?
Якраз із тенісистами нормально працювалося. Я багато з ким працював – і з Олександром Долгополовим, і з Денисом Молчановим, і з Ванею Сергєєвим. Це з відомих. Із Вікою Демою ще. З багатьма. І з хлопцями, і з дівчатами, і зі старшими, і з молодшими. І жоден не заявив мені: «Щось важко. Те я не буду робити. А навіщо ця вправа? А що воно дасть?». У тенісистів такого немає. Все, що стосується навантаження, вони сприймають добре.
І до глобальних речей. На вашу думку, чому з кожним новим олімпійським циклом в Україні зменшується і кількість ліцензій, і кількість нагород. Навіть у напівголодні часи наші спортсмени здобували високі нагороди. Зараз ситуація начебто краща, а з медалями – складніше…
Зараз маємо глобальну проблему. У держави немає запиту на спорт. Бідний (міністр молоді та спорту – «Главком») там щось розпинається, якісь прес-конференції проводить, ще щось, але все це – бульбашка.
Якщо років 50-60 тому думали про те, що треба побудувати спортзал, стадіон чи басейн, то зараз думають, як його вкрасти, знищити та замість нього поставити «будиночок» на 32 поверхи. І, мабуть, найбільша проблема – це гаджети. Телефони, планшети стали великим викликом. Геній – той тренер, який уміє відволікати дітей від цього всього.
Микола Кушнір (третій ліворуч у верхньому ряду) наразі працює зі збірною України зі скелетону фото: Владислав Гераскевич
Вважаєте, що результати наших спортсменів на міжнародному рівні могли б бути ще гіршими, якби не віддані справі тренери?
Тренерів стало мало. Залишилися працювати ті, хто має більш-менш непогану зарплату.
Є проблеми з інфраструктурою… Хоча, взагалі-то, міський голова у нас у Києві – спортсмен (ексчемпіон світу з боксу Віталій Кличко – «Главком»). То на стадіоні «Спартак» зараз почали лад наводити. Він же 20 років стояв, палець об палець ніхто не вдарив. Та ж історія зі «Стартом».
Ось я мешкаю на Оболоні – тут жодної дитячо-юнацької школи з легкої атлетики. Ні секцій з волейболу, ні з баскетболу немає.
У мене товариш працює на Мангеттені, сам колишній одесит. То він розповідає, що в його районі кожен вільний простір забудували спортивними майданчиками різних розмірів, наприклад для стрітболу, або маленькими басейнами. Усе це для того, щоб діти не займалися дурницями – не палили багаття, не пробували наркотики, щоб займалися спортом. Місцеві мільярдери скинулися, щоб побудувати всю цю інфраструктуру. І діти займаються там безкоштовно. А вони ще й зібрали тренерів, запропонували їм гроші, щоб ті працювали з дітьми.
Міністр Бідний там щось розпинається, якісь прес-конференції проводить, але все це – бульбашка…
Колись в Україні були уроки футболу в школі. Зараз з’явилися нові варіанти – уроки тенісу. На вашу думку, це взагалі життєздатні проєкти?
У 1995 році ми були в Штатах на запрошення діаспори. І нас там трохи показали по місцевих школах в Атланті. Також у тамтешньому коледжі були. Ви розумієте, це сльози навертаються. У звичайній загальноосвітній американській школі можна проводити Олімпійські ігри. Спортивні зали, басейни, стадіони, гімнастичні зали, поля для американського футболу, для європейського, для стрільби з лука, для кросфіту, хокейні «коробки», льодові арени. А що ми робимо?!
Давайте трішки звернемося до позитиву. Українська легка атлетика змінюється. Колись наші спортсмени були конкурентними в потрійному стрибку, стрибках у довжину, зараз – у стрибках у висоту. Це якийсь хаотичний процес чи ви в цьому бачите якусь закономірність?
Я завжди казав і наполягатиму на своєму. Жіночі стрибки у висоту – «найлегша» дисципліна легкої атлетики. Знайшов дівчинку з реактивною стопою, не схильну до зайвої ваги. І буде вона в тебе стрибати до 40 років, якщо ти – не клінічний ідіот. Це щодо талантів.
А взагалі спорт у нас неправильний. Було б добре внести заборону, щоб спортсмен не бігав від тренера до тренера. Погляньте на мою ситуацію. Була легкоатлетка Наталія Ястребова. Тренувалася вона спочатку у Грядунова в Броварах. Потім народила дитину й звернулася до мене: «Миколо Миколайовичу, можна я у вас тренуватимуся?». Поговорили з її тренером – почала вона зі мною тренуватися.
Наталя мала результат 13,67 м. Потренувалася зі мною. Стрибає одного разу на 14,02 м, другого – на 14,03 м. А потім каже: «Я повертаюся до Грядунова». Хай іде. Зрозуміло, що нічого доброго з цього не вийшло. Але справа в тому, що вона пішла від мене, і мені вже не платять за її підготовку. Ось таке діло.
Наші двоє фахівців – Валерій Машковський та Олег Руєв – працювали в Бразилії. Там система інша. Якщо ти підготував олімпійських призерів або призерів чемпіонатів світу, то з ким би ти далі не працював – дітьми, студентами, ще кимось – отримуватимеш 1200-1500 доларів. А в нас хіба залишається чекати, коли знову народиться Магучіх, Кравець чи хтось інший…
«Під час відсторонення Гераскевича Бубка з Борзовим десь заховалися, щоб їх не було видно»
Ви готували Владислава Гераскевича до Олімпійських ігор. Як розпочалася ваша співпраця, і чи має підготовка спортсмена зимового виду якісь особливості порівняно з літніми?
Звичайно, має. По-перше, там холодно (усміхається – «Главком»). Але й стартовий розгін для спринтів і скелетону дуже схожі. Там лід. По ньому треба бігти. Я колись три роки займався бобслеєм, тож знаю, як це. І, звичайно, що тонкощів у скелетоні дуже багато, але помаленьку, в ході тренувального процесу, справляємося з ними, слава Богу.
Якою була ваша реакція на вчинок Владислава на Олімпіаді та, м’яко кажучи, дивну реакцію МОК на цей «шолом пам’яті». І як ви оцінюєте потенціал Владислава на цій Олімпіаді?
Шанси були, мабуть, на медаль. Золоту, срібну чи бронзову – вже не скажу. Але шанси на нагороду були. Він таки дуже додав у стартовому розгоні. Майже 0,3 секунди скинув від свого найкращого результату. Ми ж там знайшли варіант у скелетоні, підправили конструкцію – це все також аеродинаміка. Там, якщо скелетон не їде, то розганяй – не розганяй – нічого не буде.
Тож результат мав бути дуже високим. Він і був. У всіх попередніх заїздах на тренуваннях на Олімпіаді Владислав показав гарні результати. Перше, друге, третє, п’яте, шосте місця в ті дні, коли йому дали проїхати. Результат був би хорошим.
А щодо шолома… Я якраз був на операції черепно-мозкової. У реанімації очі відкриваю, а два реаніматологи розмовляють між собою і тільки чую: «Гераскевич, Гераскевич…». Думаю, що там трапилося. Коли розповідають, що така справа – не допустили. Я навіть не знав, що вони готують акцію – про шолом, у якому Влад буде виступати. Я ж на Олімпіаду не поїхав через свою операцію. Майже весь час у лікарні тренував по телефону, через WhatsApp. Вони надсилали мені ролики, а я вже підказував, що і як робити. Вмикалися наживо, його підключали, підказував.
Владислав Гераскевич і Микола Кушнір продовжать співпрацю в новому сезоні фото: Facebook Владислава Гераскевича
А те, що не допустили, то це просто, як у нас кажуть – свавілля. Це було особисте рішення, я вважаю. Звісно, що не Кірсті Ковентрі. Вова Путін так наказав. Тут усе зрозуміло з цим Міжнародним олімпійським комітетом.
Вони там у МОК посилалися на 50-ту статтю (Олімпійської хартії – «Главком»), коли Владислава відсторонили. А там усього три пункти – релігія, расова приналежність і політика. Так під третій пункт можна підігнати все, що завгодно. Це спеціально так прописано нечітко, щоб «душити» спортсменів незгодних і неугодних. Інша справа, якби було чітко вказано – на спорядженні та екіпіруванні жодних символів, окрім державних і брендів. Прапор, герб і все.
А наші двоє «великих» – Бубка з Борзовим (чинні члени МОК – «Главком») – як я і казав, десь заховалися, щоб їх не було видно. Хоч поїдьте, поцікавтеся, що там коїться!
У Гераскевича на Олімпіаді були шанси на нагороду
Ще одне уточнення щодо Гераскевича. Чи продовжуватимете ви співпрацю в новому сезоні?
Так, звісно. Ось з 1 липня у нас розпочинається збір у Конча-Заспі.
І наостанок. Який вид спорту чи якесь конкретне змагання ви зараз дивитеся не, грубо кажучи, по роботі, а для душі, щоб розслабитися і «нехай весь світ зачекає»?
Я вже навіть футбол дивлюсь (усміхається – «Главком»). Звісно, легку атлетику, коли показують, то дивлюсь. Та якби ж показували більше. Якби не «Суспільне Спорт», то навіть і не було б цього всього. Раніше всі національні канали хоча б 5-10 хвилин розповідали спортивні новини, робили огляди. Тепер цього всього вже немає.
Будемо сподіватися на позитивні зміни в цьому напрямку. Спасибі вам за відверту розмову та бажаю нових звершень!
Дякую!
Антон Федорців, «Главком»