«Вони сказали мені йти, інакше мене розстріляють»: історія священика, який пережив окупацію в Запоріжжі

«Вони сказали мені йти, інакше мене розстріляють»: історія священика, який пережив окупацію в Запоріжжі - INFBusiness

Після закінчення богословської академії 49-річного Ігоря Синчину було призначено служити до Запорізької області. Там він ініціював будівництво храму для Православної Церкви України, але не зміг здійснити свою мрію через Першу світову війну. Навіть коли супротивник був тривожно близько, священик продовжував славити Господа українською мовою. Під час окупації він переїхав на Волинь, де продовжує своє служіння.

«24 лютого 2022 року мене розбудив дзвінок від моєї доньки, яка проживає у Вишгороді. Вона була вагітна і плакала, що їх обстрілюють».

— Я родом з Львівської області, навчався на Волині. Після одруження ми з родиною оселилися в селі Балки, що у Василівському районі Запорізької області. Я вважаю, що саме божественне керівництво привело мене туди, — ділиться з «ФАКТАМИ» отець Ігор. — Тоді мені було лише 23 роки. У 90-х українська церква тільки зароджувалася. Важко уявити, але тоді було лише дві церкви у двох районах. Я називав цю місцевість «духовною пустелею», бо люди не знали навіть базової молитви «Отче наш». Вони питали мене, що це таке. Їхнє життя було переважно матеріалістичним, і їм бракувало розуміння ролі церкви. Тому я відчув себе зобов’язаним бути там і навчати місцеве населення з нуля. Ця справа була складною, але захопливою. Я відчув величезну радість, коли помітив, як мої вчення та проповіді знаходять відгук у людей. Парафіяна зростала, і вони ставилися до мене з повагою, не лише до мене, а й до церкви в цілому. У селі Балки я розпочав будівництво церкви для Православної церкви України, але не зміг завершити роботу через Велику війну…

ВІДЕО ДНЯ

Священик згадує, що до останнього моменту не передбачав, що Росія розпочне масштабне вторгнення у 2022 році.

— Можливо, я передчував, що щось не так, бо знав, з ким ми маємо справу. Однак я не хотів змиритися з тим, що таке може відбуватися в наш час. На жаль, так і сталося, — додає Ігор Синчина. — Вранці 24 лютого 2022 року мене розбудив дзвінок від доньки з Вишгорода. Вона була вагітна і плакала по телефону, що на них напали. Ми з мамою були самі, бо діти виросли та переїхали. Було важко не бути разом з родиною під час війни. У той момент реальність ситуації вразила мене… Я молився, щоб нікому не сталося… Однак, як бачимо, війна не розбирається, і люди гинуть.

РЕКЛАМА

«Вони сказали мені йти, інакше мене розстріляють»: історія священика, який пережив окупацію в Запоріжжі - INFBusiness

За словами священика, до останнього моменту він не вірив, що Росія розпочне повномасштабне вторгнення у 2022 році.

«Я був першим, хто шукав переговорів з окупантами, але мої односельці наполягали на тому, щоб я не продовжував».

Незважаючи на обставини, священик Ігор Синчина залишився вдома. Він збирався зі своєю духовною громадою, брав участь у розмовах та проводив служби. Він спостерігав, як віра людей зміцнювалася в ці непрості часи:

— Ми допомагали у встановленні блокпостів, і чоловіки, що чергували там, були організовані. Я неодноразово відвідував їх, брав участь у змістовних розмовах. Я відчував, що їм потрібна моя присутність. Ми також робили сітки з вірянами та надавали продовольчу допомогу. У перші дні війни багато моїх парафіян, включаючи мого хрещеного батька, пішли захищати Україну. Мене підтримувала віра, я повірив, що наші захисники дадуть відсіч наступаючому ворогу. Наше село розташовувалося біля Каховського водосховища, поруч з Енергодаром та Дніпрорудним, утворюючи так званий «апендицит». Лінія фронту була трохи далі, що робило її маршрутом для російських військ. Однак приблизно через три місяці ворог підійшов до нашого блокпосту. Я першим висловив бажання вести з ними переговори, але мої односельці просили мене утриматися, оскільки окупанти вважають українських священиків грізними супротивниками! Відповідно, роль переговорників взяла на себе інша група. Вони повідомили ворогу, що ми їх не очікуємо і що нас не можна відпустити. У їхню відповідь було те, що це наказ; нам сказали залишити блокпости, або зіткнутися з наслідками. У нас не було вибору. Російські солдати почали прибувати колонами. Я яскраво пам'ятаю момент, коли дві установки «Град» були розташовані лише за 50 метрів від мене і обстрілювали Василівку, де були розміщені наші захисники. Ці снаряди викликали горе та сльози…

Протягом усього цього часу я продовжував свою службу, оскільки потрібно було проводити поминки та служби. Я носив підрясу, і, як не дивно, вороги до мене не підходили і не розпитували. Найчастіше до мене приходили місцеві колабораціоністи. На жаль, їх було багато. Вони натякали на швидкий прихід Росії та пропонували мені зробити вибір. Однак вони знали, що я свій вибір зробив давно. Відразу після мого приїзду до Запоріжжя прихильники «русского мира» назвали мене «бандерівським попом». Проте деякі люди змінили свою позицію та почали підтримувати Україну. На той момент я не відчував страху, бо був на своїй батьківщині, нікому нічого не нав'язуючи.

РЕКЛАМА

Читайте також: У Харківській області священик, завербований росіянами, готував напади на військові потяги

Отець Ігор продовжував служити в церкві до кінця, завжди українською мовою. Окупанти приходили молитися і в інші українські церкви.

Священник Ігор Синчина

«Мене підтримувала віра, що наші захисники відбиють атаки ворога, що наближався», – заявив отець Ігор.

Священик та його дружина провели сім місяців в окупації. Однак зрештою їм довелося поїхати до доньки на Київщину на пологи.

РЕКЛАМА

— Усі наполягали на тому, щоб я пішов. Мої батьки, мій молодший брат,

Джерело

No votes yet.
Please wait...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *