24 лютого 2022 року стало поворотним моментом для всіх українців, багато з яких шукали безпеки від конфлікту в інших країнах. «ФАКТИ» звернулися до біженців, які зараз проживають у різних країнах, ставлячи їм однакові запитання:
1. Як і коли ви прибули до країни перебування? 2. Що ви оцінили, а що вважали складним? 3. Які були ваші помітні досягнення та втрати протягом трьох років перебування за кордоном? 4. За ким або чим вам найбільше не вистачає України? 5. Чи плануєте ви повернутися додому після закінчення конфлікту, і якщо так, то чому?
Сьогодні ми представляємо відповіді наших перших респондентів.
«Іноді думаєш, що принаймні в мене не буде інсульту. Але ти робиш глибокий вдих і продовжуєш рухатися вперед».
Інна з Кривого Рогу, директорка компанії з виробництва меморіальних пам'ятників . Зараз проживає в Німеччині.
ВІДЕО ДНЯ
1) Ми виїхали з Кривого Рогу 8 березня 2022 року. Моя сестра, племінниця та собака навмисно обрали цю дату. Ми намагалися зберегти легкий настрій, хоча й були налякані. Вони жартували, що всі питимуть горілку, і ми швидко перетнемо кордон без звичних святкових черг.
2) Я поїхав відвідати свого сина Дениса, який живе в Німеччині вже десять років. Його дружина працює в лікарні, і коли медичний персонал дізнався про прибуття біженців з України, він прийняв їх у свої домівки. Рівень доброти та співчуття серед німців у той час мене здивував.
РЕКЛАМА
Колега моєї невістки запропонувала відвезти нас до своїх батьків, просторого будинку, розташованого за 150 км від Штутгарта. Так ми познайомилися з нашим господарем, Вернером. Я вважаю, що зустріч з цією надзвичайною людиною та його родиною була одним із найкорисніших досвідів, які ми тут мали.
Наша приймаюча родина стала для нас справжньою родиною. Вони наповнювали наш холодильник їжею та часто запрошували нас на обіди. Вони жили на другому поверсі, а ми були на третьому. Вернер працював страховим агентом до виходу на пенсію та старанно допомагав нам на кожному кроці, допомагаючи з усіма документами для міграційної служби, банку, центру зайнятості та компанії медичного страхування.
«Я хочу повернутися. Але сьогодні це не таке просте питання», – каже Інна
Коли в автомайстерні повідомили мені, що мій автомобіль, яким я користувався лише чотири дні, тікаючи з Кривого Рогу до Штутгарта — подорож протяжністю 2500 км, — не підлягає ремонту і має вважатися «повною втратою», Вернер втрутився, щоб допомогти. Він придбав для мене автомобіль вартістю 1500 євро, і ми домовилися, що я поверну йому борг безвідсотковою позикою з моєї фінансової допомоги протягом наступних двох років.
РЕКЛАМА
Неочікувані труднощі, з якими ми зіткнулися, і яких не очікували, були досить неприємними. Наприклад, німці мають суворий підхід до порядку та можуть накладати штрафи за порушення. Одного ранку ми викидали харчові відходи у смітник, але, повернувшись з мовних курсів, знайшли записку від дружини Вернера, в якій повідомлялося, що сусід скаржився на неправильне вивезення сміття.
Виявляється, харчові відходи перед викиданням потрібно поміщати у спеціальний біорозкладний пакет. Я подумала про ту сусідку: «О Боже, якась цікава особа спостерігала за нами з вікна о сьомій ранку! Як їй не було чим зайнятися?» Потім я зрозуміла, що саме так тут працює система: через звіти та штрафи. Саме це забезпечує їхній порядок. Коли наш італійський друг приїхав до нас з Неаполя, він так боявся смітити, що навіть недопалок не викинув у сміттєвий бак; він натомість клав його в кишеню та викидав удома.
3) Мої досягнення включають вивчення мови до рівня B1 та успішне проходження мотиваційних курсів, спрямованих на заохочення українців до пошуку роботи, навчання їх складанню ефективних резюме та успішному проходженню співбесід, серед інших навичок.
Що ж до моїх втрат… Слава Богу, у всіх моїх друзів та знайомих, які залишилися в Україні, родичі в безпеці.
РЕКЛАМА
Читайте також: Рома та Надя не чують, але добре відчувають одне одного: історія подружжя з вадами слуху, яке евакуювалося до Нідерландів і адаптується до життя там
4) За чим я сумую, коли я далеко від України? Усі мої родичі тут, у Німеччині. Загалом, я сумую за своєю свободою, своєю професією та нашим прекрасним містом Кривий Ріг. Тут, у Німеччині, я зараз живу в селі. В Україні я був керівником компанії, яка виробляла меморіальні пам'ятники, і був сам собі начальником. Зараз я доглядаю за 90-річною жінкою та її 92-річним братом, які живуть у їхньому будинку.
Я займаюся прибиранням, пранням, приготуванням їжі, одяганням та допомагаю своїм підопічним з доглядом за собою. І я не зовсім молода — мені 61. Важко допомагати їм роздягатися, міняти шкарпетки, нахилятися та піднімати їх… Іноді я думаю: принаймні, у мене не буде інсульту… Але потім я роблю вдих і продовжую працювати…
5) Я справді хочу повернутися. Однак це не таке просте питання. Я вдова; мій чоловік помер у 2017 році. У Німеччині я познайомилася з чоловіком з Литви, який працює теслею. Він мені підходить, і мені з ним дуже комфортно. Через чотири роки він матиме право на литовську пенсію, а я не встигну заробити німецьку, оскільки вже маю українську пенсію.
У мене великий будинок у Кривому Розі, в мальовничій місцевості, з дев'ятиакровим садом. Навіщо нам блукати чужими світами? Я хочу привезти свою кохану людину до України, хоча б спочатку в гості. Якщо мені вдасться переконати її залишитися, ми повернемося без вагань…
«Шкода, що тут існує певна толерантність до росіян, які створюють свій «російський світ» у Європі»
Алла Бойко, м. Київ, академік, професор . Наразі проживає у Швейцарії.
1) Ми не обрали нашого господаря