На заході у Києві з приводу виходу книги «Оленівка. Злочин. Пам’ять. Порушена система» ми поспілкувалися з двома колишніми в’язнями, воїнами загону «Азов» Олександром Гришиним («Авокадо») і Дмитром Тищенком. Їм разом з деякими іншими товаришами по службі пощастило врятуватися під час вибуху, здійсненого окупантами в ніч на 29 липня 2022 року в «бараці 200» в Оленівській тюрмі. Всі інші бійці, що знаходились в цій частині будівлі, померли.
«Перед вибухом бараку росіяни підігнали до огорожі РСЗВ і відкрили стрілянину по українських місцях розташування»
— Від детонації у «бараці 200» мене було поранено в голову, хребет, ліву руку, ноги, район нирок, — повідомив «ФАКТАМ» Олександр Гришин. — Неушкодженою залишилася лише права рука. Працівники в’язниці різними способами зволікали з наданням медичної допомоги. Автомобілів «швидкої» не було. Тільки коли почало розвиднятися, нас, поранених стали завантажувати у кузови вантажних авто. В донецькій лікарні терміново оперували тільки тих, хто був найбільш важко поранений. Це було в п’ятницю. Мені операцію провели тільки аж у вівторок — тобто через три доби. До того ж оперували без знеболювального. Лікарі сказали: «Ты же „азовец“ — терпи». З моєї плоті тоді дістали лише частину осколків. Рани не зшивали. Інші частини металу прибрали вже у вільній Україні, коли мене обміняли. Загалом я був у неволі чотири місяці.
ВІДЕО ДНЯ
Книга «Оленівка. Злочин. Пам’ять. Поламана система» написана за свідченнями бійців «Азову», які вижили в «бараці 200»
— Як окупанти збирали «азовців» у «барак 200»?
— Приблизно о 10 годині ранку 27 липня 2022 року в бараки в’язниці в Оленівці почали приходити наглядачі (працівники федеральної служби виконання покарань рф) з переліками. Викликали прізвища, що були в тих папірцях, і давали вказівку: «С вещами на выход!» Наглядачі не говорили, для чого викликають. Але, зважаючи на наші сподівання на черговий обмін, мерехтіла надія, що то списки на звільнення.
РЕКЛАМА
Тут варто зауважити, що тоді багато хто з нас розраховували, що скоро опинимось на свободі. Я теж плекав таку надію. Справа в тому, що за місяць до тих подій відбувся перший обмін військовополоненими з Оленівки (27 червня вийшло повернути важкопоранених українських оборонців). Тому ми й очікували наступного обміну. До речі, майже всі, з ким я обговорював таку перспективу, казали про свої задуми після визволення: один, максимум два тижні на перебування з близькими та придбання військового екіпірування, а потім — знов до строю боронити Україну.
Читайте також: «У в’язниці дуже дошкуляли воші. Вони були усюди», — «азовець», якого в окупованому Донецьку засудили до 25 років в’язниці
Я знаходився тоді в 910-му бараці. Звідти 27 липня забрали 35 полонених «азовців». Нас вирівняли в одну колону разом з п’ятнадцятьма товаришами з іншого бараку. Я тоді запитав у бійців: «Яка зараз година?» Хтось відповів: «Одинадцята тридцять». Мені подумалось: можливо, сьогодні зміниться наше буття — нас повезуть на обмін. Тому сказав: «Бійці, зафіксуйте цей день і час — вони вплинуть на ваше майбутнє». І справді, вплинули — тільки, на жаль, не так, як розраховував.
Коли нас завели у «барак 200» (цехове приміщення в промзоні), ми побачили, що там ще тільки завершуються роботи з упорядкування. Навколо споруди — зовсім нещодавно перекопана земля, на подвір’ї — тільки-но зроблена з дощок вбиральня і бочки, в які ще не залили води. В самому приміщенні вже стояли ліжка, але без матраців і подушок.
РЕКЛАМА
У мене з товаришем, з яким я розмовляв про те, що ми побачили в тому бараці, з’явилось не дуже добре відчуття. Але я промовив для всіх: «Уявімо, що це наче перевалочний пункт, в який збирають полонених з усієї в’язниці. А коли зберуть, почнуть під’їжджати автобуси». Тобто ми самі себе заспокоювали, намагалися налаштувати на позитив.
Читайте також: Намагалися пересварити українських полонених за шматочки хліба: чому морпіх в російській неволі перестав вживати брутальну лексику
Наступного дня, 28 липня, я побачився у «бараці 200» з Дмитром Тищенком. Ми з ним разом брали участь у битвах в Маріуполі. Тому були раді знову зустрітися. Біля нас з хлопцями залишалося одне вільне місце. Тому запропонував Дмитру — ходімо до нас.
В «бараці 200» ліжка Олександра Гришина (ліворуч) і Дмитра Тищенка знаходились в районі, де декільком людям вдалося врятуватися. Інші бійці в тій частині бараку загинули
— Наступної ночі, напередодні вибуху, в бараці відбувалось щось таке, що свідчило, що окупанти готуються знищити бранців, яких вони зібрали в цьому бараці?
РЕКЛАМА
— Так. Вони підігнали під огорожу навпроти цього бараку реактивну систему залпового вогню і випустили аж дві касети реактивних снарядів в напрямку українських позицій. Було дуже голосно. Бійці висловлювали думку, що таким чином росіяни намагаються викликати вогонь у відповідь по нас. Але ми усвідомлювали, що наші воїни знають — в цьому місці в’язниця, в якій перебувають українські полонені, тому вогонь у відповідь не відкриватимуть.
«Я дуже вдячний своїй дружині за те, що перші пів року після полону вона безперервно була зі мною»
— Незабаром бійці почали засинати, — веде далі Олександр Гришин. – Аж раптом трапився дуже сильний вибух. Сталося так, що під час детонації невеличкий «острівець», де ми були з Дмитром Тищенком і ще декількома побратимами, залишився неушкодженим. Ми вижили, а навкруги нас, на превеликий жаль, всі «200-ті», загинули.
«Барак 200» після влаштованого російськими окупантами теракту. Фото з відкритих джерел
Я опам’ятався не відразу, а коли відчув, що ще трішки й почну горіти. Незважаючи на поранення, я сам вибрався з барака. Згодом мені допомагали хлопці. На вулиці я знову знепритомнів. Але товариші мене не покинули. Загалом всі, хто міг пересуватися, різними способами рятували важко поранених, йшли в охоплений полум'ям барак витягати побратимів. Врятували багатьом життя.
Я був у свідомості, коли росіяни відкрили вогонь зі стрілецької зброї над нашими головами, не дозволяючи складати поранених. Кричали, що ще один крок і вони почнуть стріляти на поразку. Вони спочатку не пускали до нас полонених медиків, які найбільше що мали — це пігулки парацетамолу. Уявіть: підходить до мене медик, каже: «Тримайся, брате!» — і малює мені на чолі цифру «1». Це означає, що я потребую першочергової евакуації. І дає мені три-чотири пігулки парацетамолу. Бо нічого іншого не було.
Читайте також: «Ті, хто вижив, виповзли на дорогу. І на цій дорозі лежали»: сповідь медика, що пережив теракт в Оленівці
Медики (вони з маріупольського шпиталю. — Авт.) вмовляли охорону, що слід викликати «швидкі», надати їм перев’язувальний матеріал. У відповідь — повний ігнор. Замість автомобілів швидкої допомоги на світанку пригнали вантажні автомобілі. Нас покидали у кузови й так везли в лікарню. Один з бійців, з яким я був в одному кузові, по дорозі помер.
У понеділок (через два дні після теракту) до нас приїхали російські пропагандисти з телеканалу «Звезда» і почали розповідати, що це керівництво української держави організувало теракт, щоб «позбутися „азовців“». Пропагандисти пояснили для чого: «Чтобы вы не рассказали, как по приказу руководства уничтожали население Мариуполя». В нашій палаті лежало шестеро важких і середньої тяжкості поранених. Нам була потрібна термінова допомога лікарів. Натомість з’явилися пропагандисти, трясли перед нашими обличчями пакетиками з залізяччям і говорили, що це уламки «Хаймерса». Ці люди, які називали себе журналістами, тикали нам мікрофон і питали: «Что вы думаете о вашем руководстве?» В палаті перебував «особіст», який нас підганяв: «Чем быстрее вы скажите, что требуется, тем скорее вам помогут».
Олександр відповів на деякі питання присутніх на презентації книги. Зокрема, про те, як родичам і близьким слід підтримували людей, що повертаються з неволі:
— Я безмежно вдячний своїй дружині за те, що перші пів року після мого повернення з полону вона постійно перебувала зі мною. Незліченну кількість разів їй довелося вислухати від мене три розповіді про те, як моє життя висіло на волосині під час оборони Маріуполя. Вона терпляче слухала, не перебиваючи. Чим більше я про ці випадки розповідав, тим менше душевного болю вони мені приносили. Тому одне з універсальних правил для людей, які дочекались своїх рідних з російської неволі — терпляче слухати. Друге правило — просто бути поруч.
Нагадаємо, ООН оприлюднила доповідь про вбивство українських в’язнів у Оленівці, де назвала дії росіян «ретельно спланованим злочином».
Читайте також: «Диво» напередодні річниці масового вбивства «азовців» в Оленівці: росія надала можливість трьом з тих, хто вижив, звернутися до президента України
Фото автора