«Сьогодні в мого хлопчика іменини. Йому виповнилося 28 років. Щиро прагну привітати з днем народження! Дорогий Вадиме, повертайся неушкодженим та здоровим. Ми на тебе дуже чекаємо». Подібні слова розмістила на власній сторінці в липні 2024 року жителька Радомишля Віра Стадченко. Вадима Стадченка-Гальону протягом трьох років вважали зниклим безвісти. Матінка полеглого воїна розповідає — тіло її хлопчика переплутали в морзі з тілом іншого бійця і здійснили поховання в Тернопільській області. А останки іншого захисника всі три роки перебували в морзі.
«Спершу проінформували, що син помер. Через сім днів сповістили, що він пропав безвісти. Збиралися навіть зробити дезертиром»
– Бажаю, щоб про мій біль знала велика кількість людей, оскільки не приведи Господь таке пережити, тому що ніхто не застрахований від подібного. І це, на жаль, не поодинокий прецедент у підрозділі, в якому служив син, — ділиться з «ФАКТАМИ» мати померлого вояка Віра Стадченко. — Вадим — мій найстарший син із чотирьох діток. Чимало випробувань піднесла нам доля. Я вже поховала донечку, котрій було лише місяць… І чоловіка теж втратила. Тому Вадим допомагав піклуватися про менших, взяв на себе всю відповідальність. Синочок з юних років за все брався, нікому не відмовляв у допомозі. Мав намір бути священником, оскільки з дитинства ходив до храму, проте вибрав іншу дорогу. Здобув освіту в Малині на електро слюсаря та електромонтера.
ВІДЕО ДНЯ
Після закінчення військової термінової служби він у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади син бився в зоні АТО на посаді санітара. Не тільки рятував інших, а й тримав зброю в руках. Три роки перебував у тому пеклі. Згодом повернувся до рідного Радомишля, займався комп’ютерами, налагодженням інтернет-мережі. Ми почали зводити житло, у сина було дуже багато задумів. Усі їх знівелювало повномасштабне вторгнення.
Читайте також: «Поховайте мене поруч із воїнами, що лежать на полі Полтавської битви»: розповідь шведа, який знайшов в Україні своє щастя і поліг за її незалежність
РЕКЛАМА
У перший день великої війни Вадим без сумнівів продовжив захищати країну, бо наголошував, що має досвід і знову хоче бути корисним державі. Син проходив службу у 46-ій окремій аеромобільній Подільській бригаді. Обороняв та звільняв Київську область. На початку липня 2022 року на декілька днів завітав додому. Згодом вони вирушили на Херсонщину. Усе сталося 25 липня. Як я вже зараз знаю, командири втекли, а Вадим був одним із тих, хто вступив у нерівний бій із росіянами. Це трапилось біля Білогірки Бериславського району. То був ворожий артилерійський обстріл. Син був ще живий, навіть зателефонував мені й повідомив, що все гаразд із ним. Уже тепер усвідомлюю, що Вадим хотів попрощатися. Але не зізнався, що отримав поранення, очікував, що їх евакуюють. Однак цього не трапилось. Мій син помер від втрати крові. Там дуже багато загинуло. І досі ще не всіх розшукали. Коли уявляю цю картину, постійно плачу… На честь полеглих у тих місцях бійців навіть відкрили пам’ятну табличку.
Мама Вадима – Віра Стадченко
— Як ви дізнались про смерть сина?
— 27 липня з ТЦК нам принесли сповіщення про кончину сина. Наприкінці серпня мали привезти тіло. Ми почали готуватися до поховання. Вирили яму, замовили коровай, придбали костюм. Гірко ридала кохана Вадима, з якою він хотів одружитися… Вже й каблучки підготував. Проте тіло сина так і не привезли, тільки тіла двох його побратимів. Через тиждень нам повідомили, що він тепер вважається безвісти відсутнім. Збирались навіть зробити дезертиром… Тому я розмістила в соцмережах пости, що шукаю сина, додала його фото. Незабаром мені зателефонувала жінка з Тернопільської області. Вона розповіла, що поховали тіло чоловіка, якого перед тим впізнала, як свого сина. Але у моїй публікації впізнали на фото ланцюжок Вадима. Бо їм його передали з речами померлого. Тому вони вирішили, що поховали не свого хлопчика. Він служив у тій самій бригаді, що і мій Вадим.
РЕКЛАМА
Читайте також: «На тілі синці, побої, губа розбита»: близькі не вірять у версію смерті бійця через захворювання й переконані, що його жорстоко побили
«Через чиюсь халатність трапилось так, що тіло сина було поховане в Тернопільській області»
— Як же трапилось, що ця ситуація так надовго затягнулась?
— Ми з тією родиною здали ДНК-тест. Результати показали, що на Тернопільщині на 99,99% поховали мого сина. Проте в документах були однакові показники що у мене, що у іншої матері. І взагалі результати мені вручили без конверта, я не довіряла їм. Адже для аналізу брали кістку ребра з того тіла. Проте, де вони взяли ребро, якщо тіло було поховане? Вдома було багато речей, яких ніхто не чіпав від лютого 2022 року, чомусь їх не брали. Тим паче мені знайомі пересилали фото хлопця з полону, дуже подібного на мого Вадима. Знаю про полонених хлопців з його роти, одного у травні 2024 року обміняли. І я спілкувалась із хлопцями, які забирали з поля бою «двохсотих», вони теж казали, що не розпізнали його там серед інших. Тому я продовжувала вірити, що мій син живий. Бо надія вмирає останньою. Зрештою, аби домогтися правди, дала дозвіл на ексгумацію, щоб поглянути на тіло хлопця, яке поховали на Тернопільщині. І здала ДНК на міжнародну кров. На початку вересня 2025 року ми перепоховали Вадима. Проводжали як нареченого.
«На початку вересня 2025 року ми перепоховали Вадима. Проводжали як нареченого», – каже ВіраРЕКЛАМА
— Зараз розумієте, через що ж сталась ця плутанина?
— Не знаю. Досі багато питань. Чому в морзі не було бирок, не відбирали зразків ДНК відразу. Тим більше хлопці між собою візуально відрізняються. Як можна світловолосого хлопця переплутати з темноволосим. Той низький, худий, а мій Вадим був високий та міцної статури. Але через чиюсь недбалість сталось так, що тіло було поховане в Тернопільській області. Натомість їхній понад три роки лежав у морзі. З ним попрощались у серпні цього року.
— Тепер, коли вже обох воїнів поховали, чи заспокоїлась ваша душа?
— Ні, досі чекаю на Вадима вдома, бо все одно серце гризуть сумніви, чи то дійсно він. Постійно стежу за звільненими з полону, може таки впізнаю рідне обличчя.
— Із родиною іншого вояка спілкуєтесь?
— Ні. Ми не знайшли порозуміння. Коли ховала сина, чимало батьків інших бійців приїжджали на прощання, а їх не було. У кожного з нас своє горе, свій біль…
«Досі чекаю на Вадима вдома, бо все одно серце терзають сумніви, чи то дійсно він», – каже мати воїна
Раніше «ФАКТИ» писали про те, що родина захисника шукає рідних невідомого бійця, якого їм привезли додому замість сина.