Знана танцівниця та хореографка, тріумфаторка шоу «Танці з зірками» Олена Шоптенко від початку широкомасштабного вторгнення разом із сином мешкає в Австрії. Стверджує, що зважилася на переїзд виключно заради малого Олексія. Майже чотири роки вимушеної еміграції позначились: Олена зазнала значної травми, пережила депресію та опанувала мистецтво порятунку не лише себе, але й інших.
– Я переконана, що танок має здатність єднати людей навіть тоді, коли слова безсилі, — промовила Шоптенко, започаткувавши доброчинний танцювальний проєкт, що зцілює та допомагає.
У унікальному інтервʼю «ФАКТАМ» Олена Шоптенко пригадала початок агресії, найбільший острах і вміння, якого набула завдяки танцю.
«Не почуваюся на 100 відсотків затишно»
— Із початком широкомасштабної агресії багато що трансформувалось, — поділилась Олена. – Певний час я навіть не могла збагнути — я хореограф-постановник чи працюю у сфері танцювальної терапії. Усе почалося із танцювального флешмобу у Відні у 2022 році. З плином часу я усвідомила, що подібні заходи обʼєднують нас, тих, хто змушено зараз перебуває за кордоном. Проєкт United by dance став тією «точкою», де всі мої корисні для громади навички зійшлися. Він культурно-дипломатичний, танцювальний і оздоровчий. Досвід засвідчив, що, коли люди танцюють спільно, виникає потужний зцілювальний ефект. Це бере початок ще з часів наших предків. Завдяки руху можна виразити свою думку та відчути людей поряд. Проєкт — це моя заповітна мрія. Він вже відбувся у Відні. На черзі Берлін, Братислава і Прага. Сподіваюся, він продовжиться іншими містами Європи і щоразу з певною місією.
ВІДЕО ДНЯ
«У житті є багато труднощів, але головне — безпека мого сина», — каже Олена
— Наскільки нині затишно ви відчуваєте себе у Відні?
РЕКЛАМА
— Звісно, я у вимушеній еміграції і не почуваюся на всі 100 відсотків комфортно. Втім, я не звична нарікати. Мабуть, так судилося, що я живу у культурній столиці Європи і маю щось суттєве зробити. Безперечно, моє життя змінилося, але зараз я маю дивовижний досвід перебування за кордоном і збагнула, як функціонує європейська система. Існує чимало складнощів, але найважливіше — безпека мого сина.
— Як він почувається?
– Він і є тією «підставою», через яку я виїхала з України. Олексій, якому сім років, нині вивчає мову та перебуває у безпеці — фізичній і психологічній. Бувають моменти, повʼязані зі стрімкою зміною оточення і тут важлива, як усім нам, підтримка. Вважаю, що це місія батьків — виховати здорове покоління українців.
Зізнаюсь, коли ми щойно приїхали до Австрії, я почала відчувати свою нерівноцінність. Це було дивно — у мене колосальний досвід, я двічі чемпіонка світу і витримаю будь-яку конкуренцію. Однак цей синдром меншовартості нам нав’язала свого часу росія. Сьогодні я дивлюся на свою дитину — у нього цього немає. Він росте зовсім з іншим відчуттям власної гідності.
РЕКЛАМА
Читайте також: «Я не зміг інтегруватися в німецьке суспільство. Підсвідомо не хотів»: 16-річний сумчанин залишив безпечну Європу, щоб будувати майбутнє в Україні
— Попри перебування в Австрії, ви нерідко буваєте в Україні.
— Раз на два місяці я приїжджаю сама, без сина. Єдиний раз брала Олексія, коли терміново треба було зробити операцію, буквально на три дні. Я памʼятаю, як він нервував на початку агресії, коли чув вибухи, тому не готова його повертати.
— Загалом ви для себе обмірковуєте повернення?
РЕКЛАМА
– Я ніколи не прагнула емігрувати. Ніколи. Знаєте, у мене зараз життя на дві країни. Це непросто, але наразі для мене — це оптимальний варіант. Мені необхідно надихатися своєю Батьківщиною і бути тут корисною. Як буде далі, не відомо. Стан очікування трансформувався у стан абсолютного сприйняття. Просто робиш те, що вмієш найкраще. А далі, нехай буде, як буде.
«Виринають усі травми минулого»
— У березні минулого року у вас була серйозна травма коліна. Як зараз нога?
— Краще, але я досі проходжу реабілітацію. Це такий відрізок часу, коли ближче до сорока років — виринають усі травми минулого. Усвідомлюєш, що 30 років танців без наслідків не минули. І у певний момент відчуваєш, що твоє тіло не залізне. Після травми мені доводиться набагато більше часу присвячувати собі, своєму тілу. Добре, що розуміння цього, врешті-решт, прийшло, бо я ніколи не берегла тіло і тепер маю результати.
— Ви почали ділитися власним досвідом не лише танцювальним…
— Так, а й психологічного відновлення, оскільки через танцювальний вияв поліпшується психологічний стан, можна позбутися затиснутих емоцій. Переконана, що танок має бути невідʼємною частиною кожного дня — танцюй та розвантажуй свою голову.
— Олексій танцює?
– Він грає у футбол. Став капітаном команди. У Відні відкрилася школа футбольного клубу «Шахтар», там українське комʼюніті, його ровесники. Вважаю, ніщо так не формує характер, як спорт. Щодо танців, мені здається Олексій поки до них не готовий. І справа не в координації, а у сприйнятті. Він дуже енергійний, йому потрібно бігати. А у танцях багато копіткої праці та навчання. Побачимо, що буде далі, але я буду підтримувати Олексія у всіх його починаннях.
Олена мріє відкрити танцювально-терапевтичний центр, який допоможе людям підтримувати свій психоемоційний стан
— Чому ви опинилися саме у Відні?
— Все дуже просто. Вже тривалий час у Граці проживають мої двоюрідні сестри. І коли почалася паніка на початку агресії, ми поїхали на західну Україну, а потім було ухвалено рішення переїхати до родичів. Кілька місяців ми жили у Граці, потім перебралися до Відня — я вирішила, що мені необхідна саме столиця, де набагато більше можливостей. Знайомих у мене тут не було, я просто взяла сина, і ми поїхали. Досі не розумію, як у мене це вийшло. Мабуть, на адреналіні.
— Ви жили у гуртожитку для біженців?
— Мені допомогли місцеві австрійці. Через знайомих знайшли квартиру з умовою, що буде жити ще одна сімʼя. Десь рік так і жили двома родинами. Коли все більш-менш стало зрозуміло, переїхали і живемо окремо.
— Що зникло з вашого життя із цією великою війною?
— У мене пропало бажання будувати, вкорінюватися. Я мінімаліст, не люблю велику кількість речей. Хочеться завжди «на легко». Зникла жага стабільності, як у наших батьків. Найкраще, що ми можемо дати зараз дітям, усвідомлення, що вони зможуть з усім впоратися, навички та психічний стан. Жити в моменті, здатність приймати рішення, покладаючись на себе. З’явилася цінність не матеріального, а людей.
«Я й сама не усвідомлювала, яким інструментом володію. Це прийшло, коли почала збирати людей на площах міст у танцювальних проєктах», — розповідає Олена
— Ви вивчаєте мову?
— У мене завжди була гарна англійська, а німецьку вчила декілька років, починаючи з восьми. Тому, коли приїхала до Австрії, трохи її розуміла, потім відвідувала курси. Я вдячна своїй мамі, яка наполягала на вивченні мов. Те ж саме я роблю для сина — навички, які даєш дитині з малечку, стануть у нагоді в майбутньому.
— Що мрієте зробити після нашої перемоги?
– Хотіла б мати танцювально-терапевтичний центр, котрий допоможе людям підтримувати їх психоемоційний стан. Я сама не розуміла, яким засобом володію. Це з’явилося, коли почала збирати людей на майданах міст у танцювальних проєктах. У мене інструмент був завжди, але я його не використовувала. Нині пізнаю інші грані танцю, руху і не припиняю цим захоплюватися. Насправді, я сама особливо після травми відчула, наскільки рух відновлює.
Раніше «ФАКТИ» публікували розповідь про життя у Чехії дизайнерки Анни Моргун, яка ледь вижила під час окупації Київщини. Анна вважає, що повернення в Україну — не поразка. Це новий шанс.