“Кожне важке питання ділю на прості етапи”: викладачка-блогерка про актуальні проблеми педагогів та протидію цькуванню

Традиційно у першу неділю жовтня святкується День освітянина. У цей день висловлюють пошану педагогам, котрі навчають дітей та сприяють їм в отриманні важливих знань. Час рухається вперед, і сьогодні багато вчителів не тільки викладають шкільні дисципліни, а й створюють корисний та практичний контент. Він дає змогу дітям засвоювати матеріал у форматі коротких відеороликів. Викладач німецької мови та блогерка Наталія Ковальчук є автором навчального контенту в TikTok (більше 110 тис. фоловерів), Instagram (понад 70 тис.) і YouTube (15 тис.+). Педагог поділилася досвідом праці в інклюзивних класах і розповіла про наміри перетворити соцмережі на всесвітню платформу для доступного навчання.

«У мене є учні різного віку — від малечі до людей поважного віку»

— Я з’явилася на світ і зросла в сонячному місті Миколаїв. Це місце для мене не просто рідна домівка, а й колиска моїх задумів. Саме тут, у межах Академії дитячої творчості, я вперше познайомилася з німецькою мовою, — ділиться «ФАКТАМ» Наталія Ковальчук. — Моя вчителька Жанна Геннадіївна відкрила для мене абсолютно інший світ: розповідала про культуру Німеччини, дарувала захопливі завдання та робила так, щоб кожне заняття ставало мандрівкою. Тоді я вперше усвідомила: саме вчитель може запалити іскру, з якої розквітає жага до знань.

ВІДЕО ДНЯ

Мої мати, бабуся та дідусь усе життя були пов’язані з освітою, тому й я ще з малечку прагнула бути причетною до викладання. Пригадую, під час шкільного Дня самоврядування я завжди обирала роль вчительки німецької мови — і це дарувало мені щиру втіху. У школі значну увагу приділяли розвитку креативного мислення. Можливо, саме тому в майбутньому я вирішила вести блог і об’єднати навчання з креативністю, щоб зробити уроки яскравими й цікавими для моїх учнів та фоловерів.

— Коли вперше відчули зацікавленість до мов і викладання?

РЕКЛАМА

— Справжню зацікавленість до мов мені прищепила Жанна Геннадіївна, моя вчителька німецької. Вона не просто вивчала граматику — вона вдихала життя в мову: ділилася оповідями про буття в Німеччині, давала завдання, що надихали, і вміла створити на уроці атмосферу натхнення. Завдяки їй я зрозуміла: вивчення мови — це не тільки підручники, а й експедиція у новий світ. Так само й інші вчителі в моїй школі підходили до занять творчо й з відданістю. Саме вони дали мені поштовх до мрії стати викладачем.

“Я вирішила вести блог і поєднати навчання з креативністю, щоб зробити уроки живими й цікавими для моїх учнів та підписників”, – розповідає Наталія

— Чи були у вас у дитинстві приклади вчителів або менторів, які надихнули?

РЕКЛАМА

— Звісно. Передовсім це мої мати й бабуся. Мати викладала англійську, бабуся — математику. Вони прищепили мені любов до знань і показали, що справжній учитель завжди терплячий, але водночас вимогливий. Важливим ментором стала й моя викладачка танців — Ганна Матвіївна Макарова. Вона навчила мене відданості своїй справі, дисципліні та любові до сцени. Для мене вона була другою мамою: сувора, але справедлива, вимоглива, але завжди готова підтримати. У школі моїм орієнтиром стали дві особливі вчительки: перша вчителька — Тетяна Вікторівна, яка з лагідністю й мудрістю ввела мене у світ знань, та Жанна Геннадіївна, яка подарувала любов до німецької мови. Вони навчили мене бачити в навчанні не зобов’язання, а захоплення.

— Як рідні ставилися до освітніх захоплень?

— Батьки та сестра підтримували всі мої починання: чи то танці, чи малювання, чи нові задуми. Тато часто знімав мене на камеру: декламувала вірші, проводила «уроки» для забавок, вигадувала власні вистави. Коли почала виступати на сцені, батьки не пропустили жодного концерту — вони були моїми найвідданішими шанувальниками. А коли вже в університеті я почала викладати німецьку мову для людей старшого віку, мати, яка займалася темою інклюзії, ділилася зі мною своїми порадами. Це була неоціненна підтримка, яка допомогла мені зробити перші кроки в професії.

Зараз в соцмережах уроки Наталії Ковальчук відвідують майже 200 тисяч підписниківРЕКЛАМА

«Комусь легше запам’ятовувати слова через музику, комусь — через спілкування, комусь — через візуальні образи»

— Як саме почали працювати з дітьми в напрямку інклюзії?

— Мій шлях до інклюзії розпочався ще в студентські роки, але поступово він охопив значно ширше коло — не тільки дітей, а й дорослих та людей похилого віку. Першим серйозним досвідом був проєкт «Інститут третього покоління», де я викладала німецьку літнім слухачам. Це дало мені глибоке розуміння: інклюзія — це не лише про роботу з учнями з особливими освітніми потребами, а й про кожну людину, незалежно від віку, стану здоров’я чи темпу засвоєння знань. Згодом працювала в дитячому таборі, де були діти з інклюзією. Це був особливий досвід: ми вчилися створювати умови, в яких кожна дитина почувалася повноправною учасницею спільноти. Побачила, що завдяки правильному підходу й підтримці вони можуть розкриватися, бути активними й щасливими.

Наразі в моїй практиці є учні різного віку — від малечі до підлітків, дорослих і навіть людей поважного віку. Кожен із них — це новий всесвіт, і моє завдання як викладача полягає в тому, щоб зробити цей світ доступним і зрозумілим.

“До кожного слова чи правила я завжди додаю приклад із реального життя, щоб учень міг одразу «побачити» мову в ді”, – розповідає Наталія

— За останні роки я розробила власну методику мікронавчання через соціальні мережі, — продовжує Наталія. — Це короткі навчальні відеоролики та інтерактивні матеріали, які можна опрацювати навіть у транспорті чи під час перерви. Я називаю цей підхід «Breaking the Classroom Walls» — руйнування стін класу. Ця система особливо ефективна для інклюзивної освіти, адже люди з різними когнітивними можливостями або обмеженим часом дістають доступ до знань у зручному форматі. Багато моїх учнів та фоловерів відзначають, що саме завдяки такому підходу вони змогли подолати острах перед мовою й зробити навчання частиною свого щоденного життя. Крім того, використовую метод «адаптивних пояснень»: будь-яку складну тему (наприклад, граматику чи синтаксис) я розбиваю на маленькі зрозумілі кроки. До кожного слова чи правила я завжди додаю приклад із реального життя, щоб учень міг одразу «побачити» мову в дії.

— Як інклюзія поєднується з вивченням іноземних мов?

— Вивчення іноземної мови саме по собі є інклюзивним процесом. Кожен учень має свій шлях: комусь легше запам’ятовувати слова через музику, комусь — через спілкування, комусь — через візуальні образи. Завдання викладача полягає в тому, щоб відчинити різні «двері» у світ мови й дати змогу кожному обрати свою. Я вважаю, що іноземна мова — це засіб соціалізації. Для дітей з інклюзією — це змога спілкуватися й відчувати себе частиною колективу, для дорослих — шанс розширити обрії, для людей поважного віку — спосіб залишатися активними та зацікавленими до життя.

У своїх соцмережах я створюю контент, який підходить для різних рівнів і різних можливостей. Це теж форма інклюзії: ти можеш навчатися будь-де й будь-коли, не зважаючи на вік, стан здоров’я чи минулий досвід.

“Вивчення мови — це не лише підручники, а й подорож у новий світ”, – переконана Наталія

«Булінг завжди існує там, де мовчать очевидці»

— Чому сьогодні ми так часто чуємо про булінг у школах?

— Я вважаю, що булінгу побільшало не лише через дітей, а й через оточення. По-перше, агресія часто копіюється від дорослих: образливі жарти чи приниження стають нормою. По-друге, є фактор інтернету — кібербулінг тепер не обмежується шкільними стінами, а триває цілодобово. По-третє, діти відчувають стрес через війну, зміни, переїзди, і це теж проявляється у вигляді агресії. А ще в школах часто немає чітких правил і швидкої реакції на конфлікти, і тоді діти відчувають, що їм усе дозволено.

— Як із цим можна боротися?

— На мій погляд, треба діяти комплексно. Перше — профілактика: з дітьми треба говорити про емоції, вчити їх вирішувати конфлікти без сили. Класні правила мають бути простими і зрозумілими для всіх. Друге — швидке реагування: якщо хтось бачить булінг, він має знати, куди звернутися і хто допоможе. Третє — підтримка постраждалих: важливо не замовчувати, а дати дитині відчуття безпеки й захисту. І нарешті, робота з тими, хто ображає: не тільки карати, а й пояснювати, навчати, показувати інші моделі поведінки.

— Яку роль у цьому може відіграти держава?

— На мою думку, держава повинна встановити чіткі стандарти. Має бути єдиний закон, який дає визначення булінгу й алгоритм дій для школи, батьків і дітей. Дуже важливо, щоб у кожній школі працювали психологи та соціальні педагоги, а не лише фігурували в документах. Також потрібні гарячі лінії, де діти чи батьки можуть анонімно поскаржитись. І, звичайно, держава має проводити інформаційні кампанії, щоб змінювати культуру: показувати, що булінг — це не «жарт», а серйозна проблема.

— Якою має бути робота педагогів у цьому питанні?

— Педагогам слід діяти в кількох напрямках. По-перше, вони повинні бути прикладом: демонструвати повагу, стриманість і справедливість. По-друге, вчителі повинні вміти розпізнавати ознаки булінгу: різку зміну поведінки дитини, ізоляцію чи постійні «жарти» на адресу однокласників. По-третє, вони мають створювати в класі атмосферу довіри, щоб діти не боялися звернутися. І головне — педагог повинен працювати не тільки з «жертвою» чи «агресором», а з усім колективом, тому що булінг завжди існує там, де мовчать очевидці.

Раніше єдиний в Україні ветеран-вихователь Олександр Ковальчук із Житомира розповів, як праця в дитсадку допомогла йому знайти сенс життя після побаченого на війні.

Читайте також: «Порозлягалися, як пани, і вчимося»: під Полтавою для сільських ліцеїстів обладнали незвичайне захисне укриття

Джерело