Жіноча національна команда України достроково завершила виступ на Євроволеї, а разом із ним – і сезон-2026 загалом. Завершила, треба прямо сказати, провально. Єдину перемогу в п’яти матчах групового турніру наші дівчата здобули над австрійками, суперником, програти якому було неможливо. Командам Болгарії та Сербії українки поступилися без варіантів, а ключової поразки зазнали на тай-брейку від Греції, точніше, від її діагональної Марти Антуні. Попри ще одну поразку, до активу команда Глушака може занести хіба поєдинок з господинями турніру чешками, де українки проявили і жагу, і майстерність, але суперниці цього вечора виявилися об’єктивно сильнішими.
Цілком очевидно, що до чемпіонату Європи наша збірна підійшла не в найкращому стані, значно гіршому, ніж був у ході нашої першої в історії Ліги націй, де команда хоч здобула лише три перемоги в 12 матчах, але і прописку на наступний сезон зберегла, і здебільшого якщо й програвала, то в запеклій боротьбі. То що ж сталося з командою після місячної перерви? Sport.ua виділяє п’ять причин, які не дозволили українкам розкрити на чемпіонаті Європи весь свій потенціал.
Причина 1. Втома
Мова про втому не лише фізичну, а й емоційну. Для наших волейболісток то був перший досвід виступів впродовж цілого літа, без повноцінного відпочинку. І хоч пасуюча Дарина Шаргородська в інтерв’ю Sport.ua й сказала, що не бачить у цьому особливої проблеми, виступ на Євроволеї показав, що це трохи не так. І в контексті самої Дарини, й коли мова піде про інших волейболісток. У Брно нашій команді бракувало легкості й винахідливості в діях, тої концентрації, з якою команда провела більшість матчів Ліги націй. Емоційні спроби тренера завести команду теж не діяли, бо коли немає свіжості та накопичилася втома, морально-вольові риси проявляти вдвічі важче.
Дарина ШАРГОРОДСЬКА: «Кайфую від водіння автівки»
Причина 2. Глибина складу
Першої причини могло й не бути, якби Якуб Глушак мав ширшу обойму волейболісток основи. Проте основний тягар навантажень як у Лізі націй, так і на Євроволеї впав на п’ятьох волейболісток – пасуючу Шаргородську, догравальницю Олександру Міленко, діагональну Анну Артишук, блокуючих Світлану Дорсман і Діану Мелюшкину, ліберо Аліку Луценко. Ще дві догравальниці Валерія Нудьга і Юлія Димар грали приблизно порівну, рідше виходили блокуюча Уляна Котар, діагональна Валерія Даньчак, пасуюча Станіслава Парфьонова і ліберо Аріна Бойко. Блокуюча Кіма Жаркова, крім одного нетривалого виходу в матчі з австрійками, решту поєдинків Ліги націй та чемпіонату Європи провела на лаві запасних. Чому – велике питання, адже нагод, щоб дати талановитій волейболістці відчути смак гри на найвищому рівні без ризику за результат було достатньо. Крім того, в Лізі націй тренер задіював пасуючу Ольгу Напалкову, догравальницю Марту Федик, котру на Євроволеї замінила Андріана Павлик.
Візуально людей наче й багато, але вартувало випасти комусь із лідерок, як це відразу ставало великою проблемою. І винен у такій ситуації найперше тренер, котрий сам загнав себе в такі рамки. Бо, приміром, Котар кожним своїм виходом на майданчик демонструвала, що заслуговує грати значно більше, ніж це відбувалося насправді. Меншою мірою це стосується представниць інших амплуа, окрім, можливо, Дарини Шаргородської, яка наразі сильніша за конкуренток за місце в основі на дві голови.
У критичних коментарях у соцмережах вболівальники часто відзначали, що тренер зробив ставку не на всіх найсильніших. Проте серед перелічених кандидатур реальним підсиленням для нинішньої команди була б хіба ліберо Христина Нємцева, котра пропускала цей міжнародний сезон з мотивів особистого характеру. Може, ще догравальниця Катерина Ткаченко з турецького «РТТспора», але вона ігнорує виклики в збірну України давно й принципово. Так само, як діагональна Анастасія Грищук, котра цьогоріч стала чемпіонкою Польщі в складі LKS «Лодзь». Може, Якубові Глушаку вартувало б ретельніше придивитися до 30-річної догравальниці Олександри Биценко, яка цьогоріч улітку підписала контракт з клубом італійської Серії А «Брешією» чи до її 25-річної колеги за амплуа Вікторії Лохманчук, котра з нового сезону теж виступатиме в елітному дивізіоні Італії за «Фіренце». Проте цих волейболісток не було навіть у розширеному списку.
Причина 3. Якість нападу
Власне, найбільшою проблемою нашої команди впродовж усього сезону була якість нападу з другої й четвертої зон, а таке явище як пайп (атака з другої лінії) взагалі було великою рідкістю. Найуспішнішою серед крайніх нападниць у нас є Анна Артишук, проте ефективність її атак, м’яко кажучи, нижча в порівнянні не лише з зірками рівня Тіяни Бошковіч, Меліси Варґас, Ізабелли Гок чи навіть згадуваної гречанки Марти Антуні. А з догравальницями в нас узагалі катастрофа. Найуспішніша з них Олександра Міленко – найрезультативніша в атаці і дуже ефективна на прийомі, але зі зростом 180 см боротися з двометровими блокуючими складно. Інші гравчині цього амплуа теж не набагато вищі: Валерія Нудьга – 183 см, Юлія Димар – 182 см, Марта Федик – 180 см, Андріана Павлик – 178 см.
Це, звісно, проблема. Відсутність високих нападниць можна було б усунути зокрема викликом вище згадуваних Биценко і Лохманчук, зріст яких 193 і 194 см відповідно. А поки маємо те, що маємо. Не дивно, що в окремих матчах найрезультативнішими в складі українок були гравчині першого темпу.
Проблема 4. Досвід
Виправдання банальне, але й справедливе водночас. Не забуваймо, де був наш жіночий волейбол ще 10 років тому. Місця в шостому десятку рейтингу FIVB ставили нас попри весь зазвичай непоганий кадровий потенціал в один рівень з аутсайдерами. На чемпіонаті світу наша збірна торік виступила вперше після 31-річної відсутності. Фактично, з 2025-го й варто вести нашу стабільну ігрову практику з командами найвищого світового рівня. Цьогоріч ми почали вчитися грати з ними на регулярній основі, тобто в умовах максимальної концентрації в кожному окремо взятому поєдинку, а не у вибіркових. Це теж непросто, й адаптація до таких реалій вимагає часу. Без сумніву, наступного року наша команда виглядатиме значно стійкішою.
Проблема 5. Тренерський фактор
У випадку з жіночим волейболом маємо ту ж ситуацію, що й три роки тому з чоловічим. Тренер, який підняв команду до певного рівня, вперся у власну стелю і відповідно посилювати команду не здатен. Якуб Глушак з його досвідом роботи у польській Таурон-Лізі та на чолі молодіжних збірних Польщі приніс Україні свіжий струмінь у порівнянні з попередниками, але при цьому працював з розумінням, що ця посада для нього тимчасова. Він неохоче експериментував, залучав молодь, волів покладатися на випробувані кадри та не шукати нестандартних рішень. А ситуація цього потребувала.
Як і у випадку з Уґісом Крастіньшем, який очолював чоловічу збірну України з 2016-го по 2023-й, жіночій команді теж потрібен вихід на наступний щабель. Глушак дав українській збірній максимум з того, що зараз може. Тепер нам потрібен досвідченіший наставник. І, за інформацією, яку має Sport.ua, кілька кандидатур керівництво Федерації волейболу України вже розглядає. На щастя, мова йде не про місцевих фахівців, призначення яких тягне за собою містечкові інтереси, внутрішні симпатії і антипатії. Йдеться про спеціалістів з суттєвим міжнародним досвідом. І якщо все буде гаразд, тимчасова стагнація обов’язково переродиться якісно новим кроком догори.
На що й сподіваємося.
Михайло МЕЛЬНИК: «Не уявляю, як то грати проти росіян у наш час»
Джерело: www.ukrinform.ua