Близько двох років гей-вояк Микола Милованов обороняв Україну на фронті. Він вступив до лав армії у перші дні тотального вторгнення, бився на передовій лінії, зазнав серйозного поранення та отримав вердикт — «непридатний до служби». Його побратими так і не збагнули, що поруч був член ЛГБТІК+спільноти. Микола не приховував своє особисте життя, просто це не мало значення. На жаль, історія бійця з Києва не характерна, і чимало представників спільноти, які служать в рядах ЗСУ, стикаються з незаконним ставленням до них або ганебним «розкриттям». Зі слів Миколи Милованова, ситуацію може змінити лише ухвалення законів, толерантних до всіх без винятку.
Нині Микола — координатор з ветеранського руху в ГО «Горді в Україні». Він покинув минулу роботу, де обробляв відомості, придбав фрезерний верстат і створює оздоби для оселі, вкладаючи в них свою душу.
В унікальному інтервʼю «ФАКТАМ» Микола розказав про партнера на фронті, зміни у поглядах соціуму на ЛГБТІК+ спільноту та свою велику мрію.
«Командири частин просто не встигали обробити кількість бажаючих»
— Миколо, який у вас зараз настрій, на четвертий рік війни?
ВІДЕО ДНЯ
— Нічого не помінялося, починаючи з 2022 року — мої роздуми дуже реалістичні. Нема чого чекати через кілька тижнів. Працюємо, щоб був результат. Можливо, на початку тотальної агресії і були певні ілюзії. Хоча, скоріше, тоді просто відчувався шок від того, що в двадцять першому столітті може трапитися така масштабна, тривала, нещадна війна.
Таким був Микола Милованов на десятий день повномасштабного вторгненняРЕКЛАМА
— Коли прийшло усвідомлення, що це надовго?
– Після зриву «стамбульських домовленостей». Стало зрозуміло, що ніякого рішення найближчим часом точно не буде. Але на той час я вже служив. Я записався до армії 26 лютого 2022 року. Згадую, як у перший і наступний день агресії біля військкоматів стояли величезні черги людей, які хотіли стати на захист держави. Командири частин просто не встигали обробити кількість бажаючих. Після кількох відмов, я побачив в Інтернеті, що один з націоналістичних підрозділів проводить набір і написав їм. На той момент мені був 21 рік. Додав, що не маю військового досвіду, але готовий приїхати хоч зараз. Мені сказали куди, і я почав службу.
— До того ви були звільнені від призову?
– Так, у мене був «білий квиток». Річ у тому, що я з шістнадцяти років відкрито ВІЛ+ людина (це людина, в якої в результаті аналізу виявлено вірус імунодефіциту людини (ВІЛ). Це означає, що організм інфікований ВІЛ, але не свідчить про наявність СНІДу — Авт.). Я не придатний до служби у мирний час і частково придатний у воєнний. Але я завжди хотів потрапити до армії, було цікаво, як там все влаштовано. Коли стало зрозуміло, що потрібні оборонці — довго не роздумував.
РЕКЛАМА
— Вам не ставили питань щодо здоровʼя?
– На початку тотального вторгнення це нікого не турбувало. Траплялося, що люди взагалі приходили без документів і ставали на захист. Їхні документи потім оформлювали паралельно. Певний час до мене ніяких питань не було. Потім я перейшов до іншого батальйону і треба було проходити ВЛК. Тоді я не замислюючись повідомив, що у мене ВІЛ. Але один з моїх командирів зажадав, щоб я перевівся до іншого підрозділу. Мовляв, йому така людина не потрібна.
Читайте також: «Ми травмовані цією війною люди, тому найголовніше — відчепитися від себе й від інших», — Дмитро Золотухін
«Було складно, але я його відпустив»
— Побратими знали, що ви представник ЛГБТІК+ спільноти?
— Ні, я служив у досить націоналістичній структурі і не розголошував цього. Але і питань таких до мене не було. Мої побратими — люди радикальні, але основний напрям їхньої ненависті — росія. Навіть коли дізналися, що я людина з ВІЛ, до мене не було питань.
РЕКЛАМА
— Коли вступали до армії, ви були у романтичних стосунках?
– Так, і ми з партнером обговорювали можливість служити разом. Але у нього були досить серйозні проблеми зі здоров’ям, і пішов тільки я. Зараз трохи змінилося в правилах, і він теж воює. Коли я звільнився з армії, ми недовго пожили разом, а потім він вирішив, що має захищати Україну. Сказав: «Руки-ноги у мене є, чому б не служити». Звичайно, я не хотів цього. Але розумів, що для того, щоб жити нормальним життям, хтось повинен нас захищати. Було складно, але я його відпустив.
Микола зі своїм партнером Дмитром, який зараз воює
— Чи давно бачилися з ним?
— Кілька разів партнер домовлявся з командиром і приїздив додому. Тут йому ставало трохи легше морально і фізично. Але вже другий місяць його не відпускають. Можливо, поїду я. Щодо партнера — він не розкривався, що належить до ЛГБТІК+спільноти. Але знаю, якщо запитають, скаже правду.
— З чим стикається ЛГБТІК+ людина, потрапляючи до армії?
– Звичайно, є різні випадки, але на 60% все залежить від командира та оточення і лише на 40% – від самої людини. Якщо поводити себе адекватно, то при «розкритті», не буде великих проблем. Але щодо толерантності — тут є труднощі. До прикладу, я не міг сказати, що до мене приїжджає друг і попросити про відпустку. Як це зазвичай буває, коли до чоловіка-військового приїжджає дружина, або до дружини — коханий. В моєму випадку доводилось вигадувати, що до мене приїжджає кум, брат, сват… Морально це тисне. Проблема і в юридичній площині. Не дай Боже, щось станеться з партнером, ти не можеш отримати інформацію, бо, хто ти йому такий? Так не повинно бути у сучасному соціумі.
— Що може це змінити?
– Прийняття законів з точки зору формальності та конфіденційності. Гадаю, це стосується не тільки людей ЛГТБІК+ спільноти, а й взагалі тих, хто ще не визначився. Окрім того, мають бути важелі впливу на тих, хто робить помилкові кроки в бік нашої спільноти. На прикладі, викривають людину всупереч її волі. За це також має бути покарання. А у нас, на жаль, навпаки, людину, яку «викрили», можуть відправити як штурмовика. Це таке покарання. Звісно, можна поскаржитися до Інституту військового омбудсмена чи «гарячу лінію». Але це дуже довгі шляхи. Як на мене, краще спростити перехід з підрозділу до підрозділу. Зараз мій партнер хоче так перевестися, але боїться свого командира, бо розуміє наслідки.
Читайте також: «Це моя мрія»: Клопотенко відверто висловився про геїв
«Я навіть не наважувався яскраво одягатися»
— Існує думка, що гей-військовий — це одиничний випадок.
– Насправді нас дуже багато в армії. Але чи відкриваються всі члени спільноти? Звичайно, що, ні. І тоді може створитися враження, що моя історія — виняток.
— Що для вас було найтяжчим за два роки в армії?
— Нерозуміння деяких завдань. Неможливість себе захистити у будь-якій ситуації. Якби це було врегульовано, особливо для представників ЛГБТІК+ спільноти, впевнений, у армії почалася би хвиля камінг-аутів.
— Як ви звільнилися зі збройних сил?
— У мене було тяжке поранення спини. Це сталось у Харківській області. Був приліт поруч і від вибуху я просто «влетів» у бетонну стіну спиною. Біль був нестерпний, мене доправили до лікарні, потім лікування і довгий процес списання з армії — це нормальна практика для військово-лікарських комісій. Зараз я вже пройшов курс реабілітації і знову можу ходити. Навіть більше, я хотів би повернутися до війська.
Читайте також: Ватикан дозволив трансгендерам брати участь в обрядах хрещення та вінчання
— ???
— Так, підписати контракт і служити поруч з партнером. Але вже не найближчим часом, бо я вступив на навчання на психолога. Мені цікаво, як можна коригувати стан людини. Знаю по собі, наскільки було важко повертатися до звичайного життя. Зі мною було важко спілкуватися, звуки «шахедів» мене тригерили. Тепер я розумію, яким буде стан мого партнера, коли він повернеться. Тоді мене «витягло» саме спілкування з ним. Ми просто сідали поруч і розбиралися у причинах.
— Чи хотіли б ви узаконити відносини?
– Так. Навіть якщо не брати до уваги романтичний аспект, практично — це дуже зручно. Коли немає офіційного статусу, треба передбачати всі нюанси. А це накладає негативний відбиток на відносини. На жаль, закон 9103 «Про інститут реєстрованих партнерств» поки загальмувався. Хоча суспільство за останні роки стало більш відкритим до ЛГБТІК+ спільноти. Звичайно, війна трохи призупинила процеси в суспільстві, але все одно йде на краще. Ще чотири роки тому я навіть не наважувався яскраво одягатися, бо розумів, що зустріну осуд на вулиці. Зараз ці стереотипи відійшли. Як відійде і багато чого іншого, що дістали ми у спадок після розвалу радянського союзу. Стереотипи минулого маємо забути.
Микола у своїй майстерні
– Про що мрієте після війни?
— Щоб Прайди нашої спільноти перестали бути маніфестами, а стали святами, як у більшості куточків світу. Щоб ми могли говорити, бачити і чути всіх. І нас чули всі.
— А для себе?
– Звести дім і жити спокійно у вільній Україні. Я нікуди не планую їхати, бо відчуваю, що саме тут важлива наша думка.
Проєкт «Без ярликів» створений за підтримкою гранта Фонду польсько-німецького співробітництва.
Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв'ю з квір-людиною, волонтером і активістом Едвардом Різом, який вважає, що любов до своєї країни не має статі.