Ілля каже, що його нова кінцівка, а саме міоелектричний протез, наразі викликає певні незручності. Він ще звикає до неї.
— Тут всього лише три опції. Зібрати фігуру з пальців точно не вийде, — з посмішкою показує мені можливості щойно отриманого протеза 49-річний Ілля Малєв, з яким ми побачились на площі центру протезування «Ортопед» у Полтаві. — Керування відбувається за допомогою лише двох м’язів кукси. Напружуєш один — протез рухається вгору, напружуєш інший — рухається вниз. Можна зімкнути кисть і пальці, а також розімкнути їх. Проте відхиляти протез від корпусу і повертати в початкове положення все одно доводиться здоровою правою рукою. Безмежно вдячний спеціалістам центру, котрі, незважаючи на труднощі, оскільки в мене висока ампутація, все ж таки створили цей металевий механізм на рівні плеча. Завдяки цьому я можу переміщати протез у горизонтальній площині, інакше він просто знаходився б в одній точці.
ВІДЕО ДНЯ
Ілля не лише фігуру з пальців не вміє показувати. Він ще не взмозі зашнурувати взуття. Не вміє обрізати нігті на правій руці, а також вимити її. Усе інше, здається, виходить.
— Дружина, як я лише повернувся з реабілітації в санаторії, прагнула в усьому мені допомагати, але я сказав рішуче: «Ні! Якщо сам десь не впораюсь, тоді тебе попрошу», — посміхається.
РЕКЛАМА
Застосовував губи, поки не навчився робити вузлики пальцями однієї руки
Держава надає військовослужбовцям, які втратили кінцівки, три варіанти протезів: механічні, міонічні та біонічні. Найпростіший, механічний, зізнається Ілля, він використовує зрідка. Наприклад, коли потрібно почистити картоплю. У такому випадку він притискає картоплину металевим гаком на кінці протеза, а своєю правою знімає шкірку. В інших випадках, запевняє, віддає перевагу обходитись без зайвої ваги. Хоча реабілітологи наполегливо рекомендують носити протез постійно, щоб уникнути викривлення хребта. Адже виходить, що права сторона з цілою рукою переважує ліву, де рука відсутня.
Ілля Малєв впевнено водить автівку
Ілля вправно керує і власною автівкою, в чому я мала змогу переконатися особисто. Більш того, до ампутації йому ніколи не траплялося їздити містом. Тепер з допомогою GPS і це він освоїв.
А ще ветеран російсько-української війни вміло плете маскувальні сітки. Вперше взявся за цю діяльність вже після того, як втратив руку.
РЕКЛАМА
— Після хірургічного втручання мене направили на реабілітацію до санаторію у Немирові, що на Вінниччині. Щоб не набрати зайвої ваги, з якою борюся усе життя, я багато гуляв пішки по місту, — згадує Ілля, з чого розпочалась його волонтерська діяльність. — І якось завів розмову з молодою власницею салону краси. З’ясувалося, вона активно допомагає шпиталю: доставляє туди воду, продукти, ще інші необхідні речі. Я напросився до неї помічником. А через неї познайомився з родиною харківських біженців. Вони — чоловік, дружина і троє дітей — проживали у приватному будинку й виготовляли на подвір’ї маскувальні сітки. Я спробував їм допомогти, і в мене вийшло.
Спершу Ілля прив’язував смужки зі спанбонду до основи сітки, застосовуючи губи. Кожного дня після обіду приходив до своїх нових знайомих і до сьомої-восьмої, а іноді й до дев’ятої вечора проходив реабілітацію таким чином. Найбільш складно було навчитися робити вузлики пальцями однієї руки. Так намагався, що аж з’явився великий мозоль на подушечці долоні. Проте, стверджує, натренував руку.
З того часу колишній головний сержант взводу, де б не перебував, долучається до волонтерів, котрі плетуть маскувальні сітки.
«Я спробував їм допомогти плести сітки, і в мене вийшло», – розповідає Ілля
— Коли мене перевели на лікування до Полтави, я першим ділом поцікавився у реабілітолога адресою найближчої волонтерської групи, яка цим займається, — згадує чоловік. — Дівчата в обласній бібліотеці, побачивши мій порожній рукав, звісно, дещо злякалися. Але я така людина, що завжди знаходжу порозуміння з усіма, тому досить швидко влився в колектив. Закінчувались процедури і я одразу ж їхав до бібліотеки. З чоловіків, окрім мене, там був пенсіонер Володя — дуже класний чоловік. Плели сітки іншим методом, ніж на Вінниччині, але в цьому ніякої складності не було. Здебільшого застосовували фарбовану тканину, в залежності від запитів військових на кольори. Сітки з тканини виходять важкими, але для артилерії — це те, що потрібно. Зі спанбонду — легкі, займають менше місця, проте швидко плавляться, якщо потрапляє вогонь.
РЕКЛАМА
Читайте також: «Несіть, люди, цей хрест. Бо з війни вихід або здатися ворогові, або йти далі до Перемоги. Давайте вже якось йти», — волонтерка Діана Макарова
Повернувшись, нарешті, у Решетилівку, куди він з дружиною-вчителькою і сином виїхали буквально за день до окупації їхнього села у колишньому Борівському (тепер Ізюмському) районі на Харківщині, Ілля, насамперед, знайшов Центр культури і дозвілля «Оберіг». У ньому ще з 2014 року волонтери виготовляють сітки. Ходив туди, як на роботу, щодня зранку й до вечора, лише в суботу та неділю давав собі перепочинок.
— Якось військові попросили терміново виготовити чотири сітки: одну велику й три менших, — згадує. — До того ж, з урахуванням ландшафту місцевості. Вони знаходились в полі, де немає «зеленки». Ми за два дні впоралися з завданням. Траплялось, по 10−11 людей на сітку працювало. Проте постійними були лише я та ще двоє-троє, оскільки люди працюють і долучаються до команди, коли випадає вільний час.
Ілля ніколи не втрачає оптимізму
Благав хірургів повернути руку до життя
…Ілля міг би не брати участь у бойових діях. Він працював на маслозаводі в Решетилівці й мав броню: колишнього обліковця й завскладом у сільгосппідприємстві на Харківщині поставили розливати плавлені сирки.
— Я з квітня 2022 року, як ми лише евакуювались, навідувався до ТЦК, але мені відмовляли. Військовозобов’язані віком 45+ тоді були не потрібними, — розповідає. — Цілий рік чекав, коли про мене згадають. Проте, бачу, немає зрушень. А я вже просто не можу сидіти й на щось сподіватись. Пішов у ТЦК, кажу: «Треба вже щось зі мною робити!»
Після цієї мотивованої вимоги у липні 23-го Ілля Малєв потрапив у 465-й піхотний батальйон новоствореної 143-ї окремої механізованої бригади на посаду головного сержанта, оскільки мав 8-річний досвід служби в армії у званні прапорщика. Згодом, після ліквідації батальйону, перейшов у 466-й бат.
Читайте також: «Діти почали забувати рідну мову, тому вирішили повертатись в Україну», — емігрантка й меценатка, яка відродила архітектурну пам’ятку на Полтавщині
— Після навчання в центрі підготовки нас направили на Донецький напрямок, у район Сіверська, — розповідає мій співрозмовник. — У моєму підпорядкуванні було 30 чоловіків. Майже всі старшого віку: 50 плюс і навіть 60 мінус. Один уже пішов на пенсію, інший невдовзі піде. До речі, з останнім ми тепер будемо сусідами. Зате дезертирів з об’єктів серед цієї категорії військовослужбовців не має. Знаєте, чому? Більшість з них з безліччю хвороб, яких ВЛК майже не помічає. З такою кількістю, що якийсь відсоток їх відпадає вже на перших етапах. Навіть інструктори жартували: «Ці точно не побіжать у СЗЧ, оскільки з боєкомплектом і в обмундируванні не зможуть бігти».
І ці воїни поважного віку стримували наступ регулярних російських військ та в’язнів.
Звісно, Ілля пам’ятає в деталях той штурм противника 30 травня минулого року, в якому він отримав поранення.
— Перший наступ ми відбили і навіть двох кацапів захопили в полон, — продовжує розповідь. — Після цього нам слід було б трішки відійти назад, у «зеленку», проте надійшла вказівка тримати позиції. І по нам просто закидали дронами-камікадзе. Загинуло тоді там наших хлопців чимало. І поранень отримали дуже багато. Мені прилетіло в руку, відірвало частину м'яса. Спочатку я навіть вірив, що він приживеться, оскільки хлопці встигли примотати його назад. Від позицій у безпечне місце я п’ять кілометрів за три години дістався. На жаль, до хірургів у Слов’янський шпиталь потрапив аж за десять годин. Не було на чому вивезти поранених. Розвинувся турнікетний синдром. З рукою я розпрощався, ще коли знаходився у підвалі в очікуванні евакуації. Боявся подивитись на руку, якщо чесно, але благав хірургів зробити що-небудь, щоб вона повернулась до життя… А вони взяли й ампутували її по самий плечовий суглоб.
Читайте також: «Як почала плести кошики з рогозу, руки перестали німіти», — 83-річна майстриня з Полтавщини
Повернувся трішки не цілим, проте це не підстава нити
Ілля не сприймає це «якби». Оскільки все відбувається, як відбувається, і назад нічого не повернути. Він ні про що не шкодує, ні на що не нарікає. Головне, стверджує, все, що він встиг зробити на фронті, було не дарма. Проте якби… Якби у його підрозділі був евакуаційний автомобіль, то, можливо, все було б інакше.
— Я особисто, коли служив, збирав кошти на автівку для підрозділу. Але зібраних за два з половиною місяці 88 тисяч гривень вистачило лише на міні РЕБ для неї, оскільки збір припинився, — затягується Ілля димом від сигарети. — А пікап я «дістав» через київських волонтерів, котрі мають партнерів у Великій Британії. До речі, та машина вже давно згоріла. Замість неї ті ж англійці підігнали нам іншу. Та якраз у той момент, коли ми з побратимами чекали на евакуацію, керівництво возило нею кудись документи.
Добре, нам тоді на заміну привезли людей. Ми вшестеро набилися в позашляховик, як оселедці в бочку, і водій погнав. Я, напевно, ніколи в житті не бачив, щоб хтось по бездоріжжю, де ями не по коліно, а по пояс, так їхав. Безмежно вдячний тому хлопцю. Ще й полонених, двох молодих в’язнів, у причепі вивезли.
Після Слов’янська була реанімація у Дніпрі, звідти відправили на лікування до Вінниці. Там пораненому сформували куксу за допомогою м’язів, взятих зі спини, щоб було на що вдягати протез.
— А нічого не змінилось! — Ілля запалює чергову сигарету. — Яким я був, таким і залишився. Хіба повернувся трішки не цілим. Та хіба це привід нити й закритись у собі? Я людина за характером позитивна, що таке депресія, не знаю. Коли до мене приходили психологи, я їм говорив: «Розказуйте. Ми можемо обговорити ваші проблеми».
«Повернувся трошки не весь, але це не привід скиглити», – впевнений ветеран
Плетіння сіток та допомогу побратимам з «приємними дрібницями» Ілля називає найкращою психотерапією для себе й адаптацією до звичайного життя.
Утім, вже після поранення чоловік відправив через волонтерів ще й два пікапи своїм побратимам на передову. Їх пригнали його знайомі англійські благодійники. Автівки, звісно ж, були «наповнені» енергетичними батончиками, вітамінами та різними потрібними речами.
— Мені є куди рости, — усміхається Ілля. — Двом волонтерам, котрі женуть пікапи з Британії на схід України, вже майже по 90! Жінці — 89, а чоловікові 87. Виглядають, щоправда, на 60. У складі благодійної місії вони спеціально заїжджали до нас з дружиною в Решетилівку, щоб зустрітись особисто. Мені це було надзвичайно приємно.
Читайте також: У кіптяві, втомлені, з різними емоціями на відкритих обличчях: у мережі показали фото рятувальників, котрі дві доби гасили пожежу на Кременчуцькому НПЗ
«Воювати не взмозі, але можу допомагати тим, хто воює»
У тому, що трапилось, Ілля бачить позитив: все-таки права рука краще, ніж ліва. Хоча з фантомними болями доведеться жити все життя, але це треба просто сприйняти як неминучість. І не опускати руки, не сумувати. Чекаючи покращений протез, наприклад, він активно займався у центрі спортом, зміцнюючи м’язи кукси, плавав у басейні. І… продовжував займатися волонтерством.
— Буквально сьогодні передав віночки й обручі для волосся ручної роботи знайомим дівчатам, котрі регулярно підтримують військо, організовуючи ярмарки. Одногрупниця дружини з Харкова зробила й надіслала, — розповідає Ілля. —Завтра буду відправляти теплі шкарпетки побратимам. Їх в’яжуть моя колишня співробітниця з Решетилівки, її мати й подруга.
Ще на один напрямок просять розпалювачі, котрі роблять з ватних спонжиків. Їх обробляють воском чи парафіном і застосовують для швидкого розпалювання дров. Вони такого тепла дають! Це робить одна знайома мені дівчина, а я відправляю за запитами.
Нещодавно побратим, який замінив мене на посаді старшого сержанта взводу, зателефонував і спитав, чи не можу я «організувати» хімічних грілок. Й окопні свічки вже треба відправляти…
Читайте також: «Усе, як на війні, — не знаєш, чим закінчиться»: полтавець-військовий та його дружина відкрили майстерню з виготовлення кахлів ручної роботи
— Без волонтерів ні маскувальних сіток, ні окопних свічок, ні хімічних грілок на фронті не було б?
— В цілому, ці потреби повинна була б забезпечувати держава. Проте, гадаю, у неї є більш важливі завдання. Все вона не взмозі охопити. А маскувальні сітки — це витратні матеріали на фронті: вони губляться, руйнуються, горять. Єдина сітка, яка може поїхати в інше місце — та, якою маскують машину. Її можливо зняти й покласти в автомобіль. Отже, потреби в маскуванні завжди є. І без волонтерів дійсно не обійтись.
Так, ми всі втомились: хлопці — на передовій, їхні добровільні помічники — в тилу. Проте поки ми всі будемо разом, нас не здолати. Українці в моменти небезпек вміють добре єднатись.
Я ось теж воювати вже не взмозі, але можу допомагати тим, хто воює, іншим шляхом. Для мене це надзвичайно важливо. Кожен щось повинен робити для фронту.
До чого ще не дійшов Ілля, переїхавши з родиною в село Харківці, що на Миргородщині, де придбав нещодавно будинок, так це до в’язання маскувальних сіток. І то лише тому, що майже два місяці чекав у Полтаві на міоніку. Проте дорогу до сільського клубу, де збираються в’язальниці, йому показали.
—Звісно, шукатиму роботу, як повернусь додому, — запевняє чоловік. — Нехай у мене немає руки, проте є енергія й бажання бути корисним суспільству.
Загалом, запевняє Ілля, все в нього добре. Є сім’я, яка його підтримує. А молодим неодруженим хлопцям або розлученим психологічно важче переживати ампутації.
Ілля з фізіотерапевткою Павлиною Легутою
— Це один з найулюбленіших наших пацієнтів, — обіймає мого співрозмовника фізіотерапевтка Павлина Легута. — Надзвичайно мотивований. Знає, для чого народився і для чого живе. Такі люди не часто трапляються. Проте всі хлопці тут чудові. Усі, як один! Вони багато чого побачили й пережили. Тому надзвичайно цінують життя. Але так само, як і мій чоловік, котрий також воював, вони живуть з відчуттям, що не все зробили, що покинули там своїх…
Я помічаю, як Ілля, не розрахувавши зусилля, зім’яв чергову цигарку…
Раніше «ФАКТИ» писали про те, що 58-річному ветерану війни Ігорю Крупнову встановили унікальні остеопротези.
Фото автора та «Суспільне Полтава»