Провідний артист Театру імені Івана Франка, відомий за серіалом «Табун», кінострічками «Толока» та «Дике поле» Дмитро Рибалевський визнає, що з плином років великої війни з’явилось і звикання до неї. Попри те, занепокоєння за рідних залишається таким самим, як і на старті. Тоді Дмитро разом з дружиною акторкою Анастасією Чумаченко та чотирма дітьми поїхав до Італії, однак через пів року повернувся, оскільки бачить своє майбутнє виключно в Україні.
Зараз Рибалевський грає на сцені улюбленого театру та бере участь у зйомках кіно. Втім, погоджується тільки на ті проєкти, які йому близькі, як, наприклад, детективний серіал «Митець» (ICTV2), показ якого заплановано на листопад.
В особистому інтервʼю для «ФАКТІВ» Дмитро пригадав початок агресії, жахливі обставини евакуації та поділився заповітним бажанням.
«Сплю біля вікна і міркую: хай буде, що буде»
— Дмитро, ми спілкуємось після чергової атаки на столицю. Як ви перенесли цю важку ніч?
ВІДЕО ДНЯ
— Пережили. За роки війни, вже призвичаїлись трохи усвідомлювати, що, куди прямує. Навіть дітей не вели в коридор. Зазвичай ми водимо їх у безпечний коридор разом з сусідами. А я собі продовжую спати біля вікна і міркую: хай буде, що буде. Розумієте, вірю в долю та в те, що у Всевишніх сил на кожного свої плани.
— У вас таке ставлення було і на початку повномасштабного вторгнення?
РЕКЛАМА
— Людина, як звір, до всього пристосовується — так говорить мій тесть. На жаль, це так. Зрозуміло, що потрібно остерігатися, але так вже психіка реагує — просто ставить «захист», оберігаючи людину.
Дмитро з дружиною, актрисою Анастасією Чумаченко
— Як ваші діти сприймають ці події?
— Коли почалась велика війна, наймолодшому було тільки два роки. Тепер йому сім, а найстаршій — шістнадцять. Коли Марта вперше почула сирену, вона почала танцювати. Згадую, ми вийшли з театру, звучить тривога, а вона танцює. Так відреагував захисний механізм. А Настя, моя дружина, коли трапляється шокова ситуація, починає сміятися. У мене ж усвідомлення приходило поступово і дійшло до того, що я просто сплю.
РЕКЛАМА
— На початку вторгнення ви з родиною все ж таки покинули країну.
— Нам слід було це здійснити, але не буду вдаватися в подробиці. Ми повернулися 10 жовтня 2022 року. Це трапилося якраз того жахливого ранку, коли на місто вперше полетіли «шахеди». Далі настали блекаути, типова, важка для всіх зима 2022-го…
Читайте також: «У моєму особистому житті є зміни»: В’ячеслав Довженко про відносини та відчуття під час великої війни
— Не жалкували, що повернулись?
– Ні разу. Ми дуже прагнули додому. Спочатку були місяць у Польщі, потім переїхали до Італії. Пережили там жах: пожежа, воші, клопи, які були в тому помешканні, що нам дали. Коштів ніяких не надавали, але привозили харчі. Переважно ми жили на «заощадження», які сформувалися після зйомок серіалу «Табун». Жили дуже скромно і цього вистачило на пів року. Крім того, я заробив трохи на виставі, яку ми поставили разом з відомим в Тоскані актором Джакомо Москаль. Вистава в перекладі з італійської називається «Мир». Ми використали вірші італійського поета часів Першої світової війни та Тараса Шевченка. Переклали і відомі «Щоденники Маріуполя». Їздили з виставою по Тоскані. Це було дуже доречно, оскільки італійці, які дивились репортажі російських воєнкорів, взагалі не розуміли що і до чого у нас. Після вистав до мене підходили італійці та говорили, що вони, навіть, не знали, що таке коїться. Дехто зізнавався, що не потрібен був і переклад, настільки правдиво ми передали той стан.
РЕКЛАМА
«У театрі була вільна посада монтувальника і я влаштувався»
— Ось вам і сила мистецтва! Загалом, театр зараз переживає неабиякий розквіт.
— Тому що він залишається для глядачів, такою, зоною спокою. Людям потрібно перепочити, подумати про щось інше, ніж новини в телеграм каналах. Душа потребує цього, мозок слід перемикати.
Зйомки серіалу “Митець”, де Дмитро грає головну роль
— Рік тому почалися зйомки серіалу «Митець», де ви виконали провідну роль.
— Так, якраз у жовтні почалися зйомки. Я згодився на участь відразу, оскільки сценарій мене зацікавив. Цікавий герой, події, які ґрунтуються на реальних фактах. До того ж, на жаль, тема зрадників актуальна. У державі чимало «ждунів», які чекають на нашого ворога. Тема дуже гостра.
— У вас було передчуття великої війни?
— Безумовно. Це відчуття виникло ближче до осені 2021 року. Я стежив за інформацією, аналізував. Тривожна валіза у нас була давно зібрана. Дітей ми відвезли разом з тестем на Франківщину за день до вторгнення. У мене був заключний знімальний день у «Табуні», Настя грала у виставі «Пер Гюнт». Я завершив зйомки приблизно о першій годині ночі 22 лютого. Повернувся додому з Коростишівського кар’єру. Ми тільки лягли спати, почулись вибухи. Почалась війна. Через декілька днів ми виїхали до дітей. Тоді театр закрився, все зупинилося.
Читайте також: «Від вибуху я просто „влетів“ у бетонну стіну»: гей-військовий Микола Милованов про труднощі під час повномасштабної війни
— Було страшно за подальше життя?
— Коли ми повернулися восени 2022, то страху не було. Оскільки відчували — поруч родина, товариші, театр. Коли щось завершується, інше починається. Наше життя майже не змінилося за часів вторгнення, тільки я досі не розумію батьків, котрі говорять зі своїми дітьми російською мовою. Не знаю, скільки має ще прилетіти ракет, щоб прийшло розуміння, що рідна мова важлива. Мій середній син Марк, коли йому було девʼять років надряпав на табуретці слова «мова важлива». Це — дитина, яка чітко усвідомлює, хто ворог.
— Але нам доведеться якось з ними згодом жити.
— Ми жили і раніше. Така ситуація віками, коли заборонялося все українське, а навʼязувалося російське. Спочатку заходив балет, а потім російські танки. Культура насаджувалася всюди — пушкіни, достоєвскіє. Навіть, актори наші грали тільки на другому плані, оскільки кацапи приїжджали на головні ролі. Нам платили копійки, а кацапам пристойні гонорари. Звісно, це злило. Проте тоді ми всі були зросійщені.
Поруч сім’я, друзі, театр. Дмитро з колегами на зйомках серіалу «Митець»
— Це правда, що в перший рік у далеких двохтисячних у Театрі імені Франка ви працювали монтувальником?
— Так, це було, коли я не вступив до університету. У театрі була відкрита вакансія монтувальника, і я влаштувався. Це був 2000-ний рік. Попрацював і, нарешті, на другий раз вже вступив. Тоді Євгенія Гулякіна набрала свій перший експериментальний курс. Саме вона відкрила для мене світ Шевченка — про що він писав. Адже суть його гімнів відрізнялась від того, що нам навʼязувала советчина. Але наразі нація відроджується, і слава Богу.
— Про що мрієте після закінчення війни?
— Навіть, не знаю. Просто хочу, щоб вона вже закінчилася нашою перемогою. Але для цього слід докладати зусиль — якщо ти не на війні, то для війни.
Проєкт «Митці під час війни» створений за підтримки Baltic Centre for Writers and Translators.
Раніше «ФАКТИ» друкували інтерв’ю з відомим актором Владом Никитюком про випробування під час великої війни: «Брата знайшли під завалами будинку — він так і лежав у ванній, тримаючи в руках «тривожну валізку».