У Національному музеї історії України представили надзвичайно коштовний та рідкісний артефакт — блакитно-жовтий стяг одного з підрозділів Української повстанської армії з вишитим у центрі тризубом та шаблею. У нижньому кутку прапора — засохла кров одного з воїнів. Ця пам’ятка пов’язана з трагічною подією — загибеллю у березні 1944 року в селі Велика Мощаниця на Рівненщині 224 бійців УПА в нерівній битві (вона тривала понад сім годин) з численним формуванням радянських партизанів імені Михайлова (по суті, підрозділ НКВС).
Паралельно з демонстрацією пам’ятки відбулася зустріч з істориками, котрі після початку повномасштабного вторгнення рф зголосилися до лав Збройних Сил: майором Першого корпусу НГУ «Азов» доктором історичних наук Іваном Патриляком (до лютого 2022 року він обіймав посаду декана історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка) та старшим лейтенантом Богданом Степненком. Розмова на зустрічі з ними була присвячена історії Української повстанської армії. Іван Патриляк відповів, зокрема, на питання кореспондента «ФАКТІВ».
«Влітку 1941 року Радянська армія залишила в Західній Україні безліч зброї, боєприпасів, техніки, спорядження та харчів»
— Якою була кількість особового складу Української повстанської армії? — запитую Івана Патриляка.
ВІДЕО ДНЯ
— Найбільша кількість вояків у рядах УПА була в середині 1944 року — 35−40 тисяч. До й після того — по-різному: інколи 10 тисяч, інколи 20 тисяч. Тут слід зауважити, що першим мобілізаційним резервом Української повстанської армії були члени Організації українських націоналістів. Самі оунівці називали себе підпільною армією. Всі вони (не тільки чоловіки, а й жінки) прагнули отримати військову підготовку ще до Другої світової війни. Вивчали тактику, топографію, зброєзнавство, захист від хімічних загроз тощо. До слова, оунівці для власних потреб у 1920−1930 роки перекладали українською чимало посібників з військової справи — польських, радянських, німецьких. Ще у мирний час, якщо була зброя та можливість постріляти десь на лісовій поляні, робили це.
Коли наприкінці 1939 року Західну Україну окупувала Радянська армія, оунівці ставали викладачами початкової військової підготовки (щоб мати доступ до кімнат зберігання зброї), записувалися в міліцію.
РЕКЛАМА
Прапор, на якому сліди крові одного з бійців УПА, дивом уцілів в радянські часи (фото Національного музею історії України)
Влітку 1941 року після початку німецько-радянської війни через свій надзвичайно швидкий та безладний відступ Радянська армія залишила в Західній Україні купу зброї, боєприпасів, техніки, амуніції та продуктів харчування. Оунівці все це, як тоді казали, складували — тобто накопичували. Згодом цими рушницями, кулеметами, гранатами екіпірувалися перші підрозділи УПА.
Варто усвідомлювати, що покоління українців, народжене у десятих-двадцятих роках минулого століття, вірило, що відновлення Української Держави є абсолютно реалістичною задачею (особливо це стосується тих, хто мешкав за межами СРСР). Адже вони спиралися на недавнє для них історичне минуле — наслідки Першої світової війни. Вона надала можливості для великої кількості поневолених народів (від Фінляндії до інших країн Північної Європи та від Ірландії аж до Кавказу) створити або відновити власні держави. Логічно було вважати, що таке саме вікно можливостей, в тому числі й для України, може надати й Друга світова війна.
РЕКЛАМА
— ОУН мала план дій на випадок війни між гітлерівською Німеччиною та СРСР?
— Так, мала. У другій половині 1940 року стало зрозуміло, що війна між цими державами практично неминуча. Вона не могла обійти територію Україну. Це давало шанс на отримання державності. Патріотичні організації (не лише обидва крила ОУН) готувалися використати цю змогу. Зокрема, почали нелегально відсилати своїх людей в ті регіони України, де існувало підпілля, щоб готувати повстання.
— Це принесло результат?
— Так. Після початку радянсько-німецької війни приблизно у 200 районах в Західній Україні, а також у 26 районах Хмельницької та Житомирської областей зафіксовані збройні виступи. Якщо повстанцям вдавалося звільнити населені пункти, вони утворювали там українську адміністрацію. Так, наприклад, було в районі міст Сарни, Костопіль, Олевськ. Там діяло військове угруповання «Поліська Січ», яке очолював Тарас Боровець («Бульба»).
Тут варто сказати про такий факт: 30 червня 1941 року (через вісім днів після початку війни. — Авт.) іноземний батальйон у складі Вермахту «Нахтігаль», який складався переважно з українців, першим увійшов до Львова після відходу звідти Радянської армії. Бандерівці того ж дня проголосили там Акт відновлення Української Держави. Головою уряду обрали 29-річного Ярослава Стецька.
— Як до всього цього поставилися німці?
— З'ясувавши, що подібні дії українських патріотів не схвалені політичним керівництвом у Берліні, німецькі спецслужби заарештували Степана Бандеру, Ярослава Стецька та інших лідерів бандерівського крила ОУН.
РЕКЛАМА
Однак влітку 1941 року бандерівці, які залишались на волі, проголошували відновлення Української Держави в районних центрах аж до Макарова, Бородянки, Фастова (тобто західної частини Київської області). У перші місяці війни німці просто затримували похідні групи бандерівців. А 21 листопада 1941-го видали наказ розстрілювати їх після проведення допитів.
Проте інші українські сили на той час трохи випали з поля зору окупантів. Наприклад, загін «Польська Січ», про який я вже згадував, до кінця 1941 року вільно контролював значну територію.
Тарас Боровець очолював формування повстанців «Поліська Січ» (фото з відкритих джерел)
Схожа ситуація була й з членами мельниківського крила ОУН (їх лідером був відомий політичний діяч Андрій Мельник). Вони у 1941 році дійшли до Києва та Харкова, утворюючи українські адміністрації. Певний час німці не звертали на них уваги, але в одному з донесень гітлерівців за січень 1942 року написано, що мельниківці займаються тим же, що й бандерівці. Тож репресії почалися й проти цього крила ОУН. Були, зокрема, заарештовані, а потім вбиті поети та діячі ОУН Олена Теліга й Олег Ольжич.
Читайте також: «Ще не бачив чоловіка, який би так героїчно вмирав, як ця жінка»: німецький офіцер про арештовану 80 років назад Олену Телігу
— Виходить, репресії гітлерівців змушували українські сили до збройної боротьби проти них?
— Так. Причому йдеться не лише про жорстоке придушення українського руху, а й про масове примусове вивезення молоді на роботи в Німеччину (з України до Німеччини відправили 2,4 мільйона хлопців та дівчат). Також значне обурення у населення викликали конфіскації німцями харчів у селян. Всі ці дії окупаційної влади стали передумовою для утворення Української повстанської армії. Її формування тривало з літа 1942 року щонайменше до кінця 1943-го.
Читайте також: Підірвали київські мости разом із людьми, які на них перебували: історик про радянські злочини в Україні під час Другої світової війни
«Угорські й словацькі солдати зазвичай радо обмінювали свої речі та навіть зброю на алкоголь та їжу»
— Бійцям УПА сплачувалася грошова винагорода?
— Ні, тому що з коштами було скрутно.
— Як було організовано забезпечення УПА всім необхідним для ведення партизанської війни?
— Я вже казав, що формування перших підрозділів УПА здійснювалося за рахунок членів Організації українських націоналістів. Відбувалося це так: кожна низова організація отримувала наказ відправити до загонів УПА певну кількість людей. Необхідно було мати з собою набір речей (змінну білизну, запасну пару взуття тощо).
Існувала ціла низка джерел забезпечення УПА. Зокрема, багато давало населення (воно обкладалося певним податком на потреби визвольного руху). Крім того, бійці УПА здійснювали напади на німецькі склади, а також експедиції, які гітлерівці відправляли по селах для збору харчів. До того ж чимало потрібного УПА вдавалося виміняти в угорських і словацьких солдатів, яких відправляли з фронту на відновлення в українські села. Вони зазвичай радо обмінювали свої речі й навіть зброю на алкоголь та їжу. Тому на архівних фото ми бачимо повстанців у кітелях, шапках угорської та словацької армій.
Бійці УПА (фото з відкритих джерел)
Одним із джерел фінансування УПА були українські приватні підприємства (насамперед із Західної України), які відновили свою роботу після того, як у 1941 році німецька армія зайняла територію України. Власне, ще у часи панування Польщі (1920−1930 роках) ці бізнеси обкладалися 1-відсотковим податком — в касу ОУН на визвольну боротьбу.
Було й таке джерело грошей: у 1941−1942 роках ОУН масово підробляла окупаційні німецькі марки. Вивозила їх на території Третього рейху, міняла на справжні рейхсмарки. Завозила в Україну і тут міняла на справжні окупаційні. Витрачала їх на потреби УПА та підпілля.
— Зброї, одягу, їжі бійцям УПА вистачало?
— Із забезпеченням були проблеми. Одна з найбільших — брак взуття. Тому що воно швидко зношувалося в похідних умовах (траплялося, що за добу бійці долали пішки по 40−50 кілометрів). Найбільше серед повстанців цінувалися німецькі військові чоботи.
Також дуже відчутно не вистачало медикаментів та засобів гігієни. Доводилося діставати, нападаючи на німецькі склади, або обмінювати в угорських військових та навіть у радянських партизанів (коли діяли двосторонні угоди про ненапад). Наприклад, в партизанському з’єднанні відомого командира Сидора Ковпака виміняли медикаменти й озброєння. А коли у 1944 році в Західну Україну зайшла Радянська армія, повстанці чіпляли на шапки червоні стрічки, йшли до радянських військових інтендантів, казали, що вони радянські партизани, й добивалися виділення їм спорядження, чобіт, гвинтівок, патронів, харчів…
До речі, в рядах УПА були й колишні червоноармійці, які у 1941 році відстали від своїх частин, що стрімко відступали. Так вони опинилися в глибокому тилу німців. Тож в тому числі з оточенців ОУН набирала бійців і командирів до своїх лав. Для прикладу назву лейтенанта Дмитра Карпенка («Яструба»), який втік з німецького полону, став командиром сотні «Сіроманці» та кавалером Золотого Хреста УПА, майора Івана Сала («Мамая»), який став командиром куреня важких кулеметів.
Про УПА важливо розуміти, що це була типова народна армія, більшість якої складало селянство.
Раніше Іван Патриляк в інтерв’ю «ФАКТАМ» розповідав про те, як було проголошено Акт про відновлення незалежності України.
На фото у заголовку: Іван Патриляк: «Покоління, народжене у десятих-двадцятих роках минулого століття, вважало, що відновлення Української Держави — реалістичне завдання» (фото автора)