Автор фото, Maxym Marusenko/NurPhoto via Getty Images
На відміну від російської дезінформації, яка розповсюджує оповідь про нібито неминучість їхнього тріумфу, Україна по суті бере верх у конфлікті – таку думку висловлює та аргументує у статті для Financial Times військовий експерт та мислитель Ювал Ной Харарі.
За його словами, навіть лідер США Дональд Трамп, котрий ще в лютому 2025 року закликав Володимира Зеленського піти на поступки Росії, зараз визнає: Україна, за підтримки ЄС, може "боротися та здобути перемогу".
Коли в лютому 2022 року Росія почала повномасштабний наступ на Україну, маючи намір знищити українську державність, Москва та багато міжнародних оглядачів припускали, що Київ впаде за лічені дні. Навіть соратники України не вірили в її опір і пропонували евакуювати Зеленського.
Проте українські збройні сили відбили наступ на Київ, а восени 2022 року досягли значних перемог у Харківській та Херсонській областях, велика частина окупованих територій була звільнена.
З того часу лінія зіткнення майже не змінилася, зазначає Харарі. Росія не змогла захопити жодного стратегічно значущого міста – Києва, Харкова чи Херсона.
У 2025 році, незважаючи на колосальні втрати (200–300 тис. загиблих і поранених), Москва змогла захопити лише вузьку смугу землі – приблизно 0,6 % території України. По суті, у серпні 2025 року Росія контролює навіть меншу частину української землі, ніж у серпні 2022-го, пише автор.
За нинішніми темпами просування їй знадобилося б 100 років і десятки мільйонів жертв, щоб підкорити всю Україну.
За словами Харарі, ця ситуація нагадує Західний фронт Першої світової війни: значні втрати заради небагатьох кілометрів руїн. Так само сьогодні російські "досягнення" – переважно пропагандистські.
Україна цілеспрямовано здійснює тактичні відступи, щоб уберегти армію та життя солдатів, тоді як росіяни кидають війська в безглузді атаки. По суті, Київ зміг зупинити Москву, вважає автор статті.
Він наводить порівняння, зроблене нещодавно австралійським генералом Міком Раяном: якби США після трьох років війни в Іраку захопили лише 20 % країни, втративши мільйон солдатів, навряд чи хтось вважав би це тріумфом. Те саме стосується і Росії.
Харарі також зачіпає успіхи України на морі – завдяки дронам і ракетам українці нівелювали російську морську перевагу та змусили флот переховуватися у віддалених гаванях.
У повітрі Росія також зазнала фіаско, пише автор – незважаючи на чисельну перевагу, їй не вдалося встановити панування над українським небом. Українські удари навіть знищили частину стратегічних бомбардувальників. Москва змушена бити по містах дронами й ракетами, тоді як Київ утримується від ударів по цивільних об'єктах у РФ, але демонструє здатність знищувати об'єкти в глибині російської території.
Харарі додає, що Україна досягла цього без прямого військового втручання інших країн. Єдиною країною, яка відправила на цю війну своїх солдатів, стала Північна Корея – понад 10 тис. її бійців пішли воювати за Росію. Тим часом НАТО надає Києву зброю та ресурси, але без власних військ.
Водночас потрібно пам'ятати, що 2022 року союзники відмовлялися надавати Україні багато видів важкого озброєння, а деякі обмеження залишаються чинними й досі. Тож перемоги в Києві, Харкові та Херсоні були здобуті з досить обмеженими ресурсами. Якби допомога надійшла в повному обсязі з самого початку, війна могла б завершитися вже 2023 року, вважає автор статті.
На його думку, найбільш уразливе місце України – сумніви та нерішучість союзників. Оскільки Росія не змогла перемогти на землі, в повітрі та на морі, вона намагається "обійти" український опір, підриваючи рішучість США та ЄС. Кремль прагне переконати їх, що перемога РФ неминуча, щоб змусити Захід відмовитися від підтримки Києва.
Це було б катастрофою не лише для України, а й для НАТО: втрата довіри, послаблення оборони перед дедалі більшою російською загрозою, пише Харарі.
Сьогодні найбільша й найдосвідченіша армія, котра реально захищає Європу від Москви, – українська. Вона налічує близько 1 млн військових, більшість з яких пройшли бойові дії. Для порівняння, у Німеччині, Франції та Польщі армії значно менші – близько 200 тисяч людей – і переважно без бойового досвіду.
Якщо завтра Росія нападе на Європу, а США залишаться осторонь, головною силою оборони стане саме Україна.
Більше того, армія США також може навчитися в українських військових: українська армія має унікальний досвід сучасних боїв і особливо інновацій у сфері дронів. Це одна з причин, чому Трамп останнім часом виявляє більшу прихильність до України – він воліє підтримувати переможців, пише Харарі.
Неможливо точно спрогнозувати перебіг війни, але в одному аспекті результат вже визначений. Війни виграють не ті, хто завойовує більше території, а ті, хто досягає своїх політичних цілей – І тут Путін зазнав невдачі, вважає автор.
Його основна мета полягала в тому, щоб довести, що Україна не є справжньою нацією. Він писав про це у своїй статті 2021 року, де називав Україну "фальшивою державою". Війна мала показати, що українці – це росіяни, які прагнуть повернутися до "матері-Росії".
Реальність виявилася протилежною. Світ побачив, що Україна – справжня нація, готова боротися до кінця за свою незалежність. Патріотизм, виплеканий у боях і жертвах, житиме поколіннями.
Україна вже перемогла в головному, пише Харарі: Путіну не вдалося знищити її національну ідентичність. І це досягнення є невідворотним.