Під час війни кожен мусить застосовувати свої найкращі вміння,

«Найбільш оптимістичні жінки все ще сплять без одягу

засмагла шкіра на пом’ятих простирадлах

ліжко береже обриси того, хто міг би відпочивати поряд

але він лише повторює знову і знову мерщій в укриття і не чекай прильоту

найбільш оптимістичні жінки набили собі тату

відзняли знаки і зображення на тілі

відіслали рідним та приятелькам в інші місцевості

якщо прилетить, мене буде простіше розпізнати

не хочеться завдавати мороки стороннім людям

а одна, котра працює у зоокрамниці, регоче

я геть уся насичена запахом собачого харчу

і кожного разу, як вертаюсь додому,
за мною довго прямують бездомні пси

вони мене й відкопають, коли щось трапиться".

Це вірш відомої журналістки, романістки, учасниці українського ПЕН, блогерки з Одеси Зої Казанжи.

Після таких творів важко дихати. У них все, чим зараз живемо. Проте наша розмова була не про творчість.

«Ми обожнюємо країну, ми знаємо українську мову, ми всі ці роки бережемо місто і не маємо наміру його нікому віддавати»

— Пані Зоє, у кремлі вважають Одесу «исконно русским городом» і водночас безсоромно вбивають її жителів і руйнують місто. Попри всі жахіття одесити показують непохитність. Ми пам’ятаємо відео, як у перші дні великої війни сотні людей збиралися на березі й насипали пісок у мішки, котрими зміцнювали блокпости, як у новорічну ніч 1 січня 2024-го під звуки російських «шахедів» і ППО у дворі багатоповерхівок співали гімн України та «Ой у лузі червона калина» — таких прикладів дуже багато. Звісно, війна змінила всіх нас. Які перетворення відбулися з вашими краєвидами?

ВІДЕО ДНЯ

— Розумієте, Одесу завжди вирізняли — свого часу від російської імперії, потім від Радянського Союзу, згодом від України. І цим було заведено гордитися. І цитувати Бродського: «Если выпало в империи родиться, лучше жить в глухой провинции у моря».

Вважаю, це був певний самозахист. Я ще застала балачки про те, що ми особливі, ми кмітливіші за всіх інших, у нас є своя говірка і ми всі такі жартівливі. Як намагання жити в певній ізоляції, в уявному гетто, якщо це слово можна вживати в позитивному значенні. Можливо, це якимось чином рятувало одеситів від розмиття. Бо як можна захиститися від беззаконня, коли ти не можеш протистояти імперії чи Радянському Союзу, котрий, по суті, теж імперія? Треба сміятися і віджартовуватися.

Це було в плюс тоді, однак певною мірою стало в мінус після 1991 року. Тому що ми продовжували зберігати себе ніби в мушлі й відмежовуватися про всяк випадок. І це те, що наша проукраїнська громада міста забажала змінити. У 2000-х ми створили «Український клуб Одеси». Самі над цим кепкували: якби це був англійський чи паризький клуб, було б зрозуміло, а то в українській Одесі раптом з’явився український клуб.

Ми його заснували тому, що виникла потреба застовпити площу — Одеса це Україна. І ми довго носилися з цим висловом, повторюючи його як мантру. Адже ніхто не говорить, що Полтава — це Україна, Київ — це Україна. І так зрозуміло. А от про Одесу ми весь час це повторювали.

А потім ніби прокинулися і сказали одне одному: треба припиняти переконувати всіх, що ми, одесити, нормальні. Ми любимо країну, ми знаємо українську мову, ми всі ці роки бережемо місто і не маємо наміру його нікому віддавати.

— Мешканка Херсону нещодавно в інтерв’ю «ФАКТАМ» розповіла, що в них після визволення помітно побільшало української мови на вулицях, у крамницях, на ринках. А в Одесі?

— З 2022 року дійсно багато людей принципово перейшли на українську. «Здалися» навіть ті, хто казав, що неважливо, якою мовою розмовляти, головне бути людиною і патріотом. Так, чимало хто залишив у побуті російську, але вони не пишуть нею ані коментарі, ані пости у Facebook, наприклад. Вважається непристойним це робити.

Ми таки збудували простір, де мова стала важливою і визначальною. Ситуація не ідеальна, звісно. Але є певні маркери, які тішать.

Після початку повномасштабного вторгнення я почала чути, як батьки розмовляють з маленькими дітьми правильною літературною мовою. Не завжди, але часто діти відповідають російською. Я так розумію, що це вплив російських мультиків. Ну і середовища. Тому що в Одесі й досі проблема знайти дитячий садок або школу, де була б суцільна українська мова — на перервах, у спілкуванні дітей між собою і вчителів або викладачів між собою.

Є і гарні приклади, бо процес повернення до своєї мови відбувається і триває. У сервісах, особливо де працюють молодші за віком люди, чудово спілкуються українською. У 2019 році перед президентськими виборами я брала інтерв’ю в Оксани Забужко для одеського медіа. Вона тоді сказала: «Я дуже радію, коли чую, як молоді люди розмовляють такою мовою, якою говорять у них вдома — з діалектами, говіркою, суржиком. І не соромляться». І зараз це особливо чутно. Вони не соромляться розмовляти так, як говорили або говорять вдома. Це важливо, мені здається.

— Це індикатор.

— Безперечно. Але якщо ми повертаємося до питання, як змінилася Одеса, то я зазвичай кажу, що 2014 року Одеса зробила не патріотичний, а прагматичний вибір. Причина — в нас поруч Придністров’я. Це абсолютно сіра зона. І не Молдова, і не росія. Анклав, де в певній ізоляції мешкають люди з паспортами Молдови і росії. Бо паспорти отієї «ПМР», які їм роздали, нікому не потрібні. Їх не визнає жодна країна світу, окрім росії і таких самих анклавів, які вона створила.

Читайте також: «Ми живемо з тінню загибелі за плечима. Думаю, депресії та неврози у нас ще попереду»: письменниця Тамара Горіха Зерня про хаос в Україні й світі

В Одесі дуже багато мешканців пов’язані з морем. Це моряки та їхні родини. І от усі, хто працює на суднах по всьому світі, у 2014-му чітко розуміли — якщо тут буде щось подібне Придністров’ю, то про будь-які роботи, моря, нормальні паспорти і гарні заробітки треба забути. Тому тоді Одеса резонно і риторично питала: «Яка росія? Про що ви говорите?» Анексія Криму лише зміцнила цей підхід — росія тут багатьом була невигідна.

Звичайно, були й ті, хто готовий був цілувати російські танки. Вони й досі є, на жаль. Але тоді саме середній клас зробив остаточний і прагматичний вибір.

До речі, перші побиття активістів та перші затримання у нас сталися наприкінці жовтня 2013 року. Тоді народні депутати поставили намети й, щоб їх не знесли, оформили їх як свої приймальні.

Одесити почали збиратися щоденно біля пам’ятника Дюку. А після звірячого побиття мітингувальників в Києві в ніч на 1 грудня нас стало значно більше. На Майдані у столиці були й одеський намет, і донецький, і луганський. Я памʼятаю, як в Києві, дізнавшись, що ми з Одеси, казали: «Ну, якщо Одеса приїхала, якщо Донецьк тут, то ми точно переможемо!»

Апофеозом спротиву в Одесі став березень 2014-го. В той період ми почали влаштовувати багатолюдні акції — і найбільший український прапор з полотнищем у тисячу метрів, і масове виконання гімну на Приморських сходах, і патріотична хода містом. Нам важливо було демонструвати і прихильникам, і тодішнім опонентам, що нас багато. Ми голосніше почали говорити про все українське, яке було забуте і сплюндроване.

А традиції боротьби за своє в одеситів були і є. До речі, у своїй книжці «Бунт проти імперії» Родомир Мокрик пише про те, що основний супротив радянській імперії чинили Київ, Львів і Одеса. Одна з одеських вулиць носить ім’я шістдесятника Святослава Караванського — мовознавця, поета, перекладача, журналіста, який відсидів у радянських таборах майже тридцять (!) років. Тут проживає письменник, просвітянин, громадський діяч Олекса Різників, який теж пройшов випробування арештами.

Тому у 2022 році відбувався остаточний вибір. Вже не прагматичний, а виключно патріотичний. Багато людей, які ніколи не планували ставати військовими, зараз на фронті. Є успішні бізнесмени, які пішли воювати.

На початку повномасштабного вторгнення було інше ставлення до мобілізації. В Одесі справді давали хабаря, щоб піти до війська. І черги у військкомати були. На жаль, цей людський спротив та ентузіазм були дуже бездарно зведені нанівець очільниками країни.

В Одесі багато, на жаль, загиблих воїнів. Наші цвинтарі не менші, аніж в будь-якій частині України.

Зараз місто смертельно стомлене. Прикро, що війна стає для нас новою нормою. Це тло, на якому ми продовжуємо жити. Тому для багатьох надважлива фраза «або ти у війську, або ти для війська».

Разом з тим тут регулярно затримують зрадників. І це справді не вкладається у голові: як ти можеш наводити ворожі ракети на своє місто, на свою сімʼю, на своїх друзів?! І якщо ми говоримо про зраду, то не варто ще забувати, що Крим і Одеса завжди були під прицілом російських спецслужб. Тут багато і серйозно працювали, створюючи агентурні мережі.

“Апофеозом спротиву в Одесі став березень 2014-го. В той період ми почали влаштовувати багатолюдні акції”, – розповіла Зоя Казанжи

Читайте також: «Ми допомагаємо росії заробляти нафтодолари, які потім прилітають до нас у вигляді ракет та шахетів», — експерт Михайло Гончар

— Днями побачила в соцмережах відео з одеського нічного клубу «Паладіум» — натовп танцює під російську музику й підспівує. Як до цього ставляться люди? Як себе почувають ждуни й місцева вата? В Києві їх було не чутно, а зараз попіднімали голови.

— В Одесі теж попіднімали голови. Існує думка, що «молодь має ж десь розважатися, їхнє життя припало на війну, то нехай». Багато хто справді не вважає це чимось ідеологічним. Ну, подумаєш — танцюють.

А останні рейтинги на Spotify, наприклад, свідчать про те, що українці продовжують толерувати російську музику. Росіяни за це отримують колосальні відрахування, які потім йдуть в їхній бюджет.

Я не можу сказати, що побільшало російської музики в місті. Є заборона, і багато організацій, клубів, ресторанів виконують вимоги закону. Однак на приватних вечоринках стовідсотково це звучить. В Аркадії, де купа нічних клубів, періодично трапляються такі самі скандали.

Але ж за все, що відбувається на території міста, несе відповідальність муніципалітет. У нас звільнений міський голова, зараз створена військова адміністрація. Її очільник Сергій Лисак запевняє, що сили, ресурси й можливості у нього є. Антизаконній вакханалії можна покласти край. І на рівні держави також мають бути чіткі меседжі, просвітницька робота і т.д. Це не настільки складно.

Можу навести вам приклад із погруддям Пушкіна, яке стоїть на Біржовій площі перед муніципалітетом. Стосовно його долі відбуваються і досі серйозні дискусії. Є багато легенд з приводу того, що колись містяни збирали на цей пам’ятник гроші. Однак насправді не настільки велика частка тих, хто за покликом душі це робив, решту примушували.

Точно так у 1990-ті збирали гроші на Спасо-Преображенський собор, куди прилетіло в липні 2023 року. Колись мені один священнослужитель сказав: «На цей храм ніхто не здав добровільно гроші, все з-під палки було». Тоді керував містом Боделан і його команда просто змушувала перераховувати кошти на це будівництво.

Щодо пам’ятника Пушкіну, питання не в тому, щоб його знищити. Є закон про декомунізацію та деколонізацію. І якщо з декомунізацією якось впоралися, то з деколонізацією не дуже. Є територія, куди можна цей пам’ятник перенести, водити туди екскурсії, й хай милуються ним. Але тут же почалося виття страждущих, які намагаються протидіяти, бо «у нас біля Пушкіна побачення були», ще якісь ностальгічні спомини.

Читайте також: «Ми пожинаємо плоди того, що тридцять три роки будували не ту країну», — письменник Анатолій Крим

Я абсолютно радикальна в цьому плані — пам’ятник треба переносити. Однак його зараз накрили дерев’яними плитами. Це напівміра — і не вашим, і не нашим. Дуже контроверсійний очільник департаменту культури Іван Ліптуга заявив про те, що «ми його накрили для того, щоб зберегти». А насправді — щоб заспокоїти тих, хто раптово полюбив Пушкіна. От і виходить: нібито прибрали з очей, одним згодовуючи тезу, що немає пам’ятника Пушкіну, а іншим — що його сховали, щоб «націоналісти» не зіпсували. Цю історію вже обстібали різноманітними мемами.

Влада має виконувати закони й має комунікувати процеси. Знаєте, в чому проблема тих, хто очолює ті чи інші структури? В тому, що вони не працюють з експертним середовищем. Щоб втриматись на посадах і мати певний зиск від цього, вони оточують себе лояльними людьми, від яких їм приємно чути щось на кшталт «який ви геніальний». Це замість того, щоб прагматично працювати на державу, на інтереси міста, вибудовувати нормальне сприйняття змін і бути в унісон з сьогоденням. Це проблема будь-якого рівня влади — від Києва до Одеси й далі. Ці керівники відірвані від сучасності, від того важливого, що зараз є на порядку денному.

«Найважливіше, що я зрозуміла за весь цей час: люди дратують і люди рятують»

— Цитата з вашого Facebook: «24 липня. Російські терористи знову нищили моє місто. Пожежі на «Привозі». Згорів павільйон, постраждали торгові ряди. Дрони летіли на Приморський бульвар. Пошкоджені будівлі в історичному центрі, який під охороною ЮНЕСКО. Зруйновані житлові будинки й інфраструктурні обʼєкти». І в той же день: «Все, що треба знати про Одесу. Люди прибирають, рятують вцілілий товар. І «Привоз» продовжує працювати! Попри все». У вас багато текстів про те, що українці тримаються і тримають, як ви висловилися. «Бо треба жити далі. Бо ми всі нормальні. І хочеться обійняти кожного і кожну, хто тут. Поряд. І точно розуміє, про що я пишу. Коли вже здається, що все, шукайте людину поруч».

— Завжди наводжу такий приклад. Волонтерство в Одесі як масове явище почалося у 2014 році, коли до нас приїхали сім’ї моряків з Криму. Їх поселяли в «Куяльник» — совковий санаторій з обдертими стінами, але це було одне із небагатьох місць, де можна було розмістити людей. І почався потужний рух.

Пам’ятаю клич у Facebook — «люди приїхали з двома валізами, їм треба допомогти», на який Одеса відгукнулась дуже активно. Ці моряки були в шоці, тому що їм привозили холодильники, телевізори, постільну білизну, ковдри. І це не було «на тобі, Боже, що мені не гоже». Все нове, все в упаковках.

Наступна ініціатива — «ці люди ізольовані, там діти, давайте дружити з їхніми сім’ями». Почали їх кудись запрошувати, спілкуватися з ними. Багато хто досі підтримує дружні стосунки.

Коли у шпиталь почали поступати поранені (їх тоді приймали чотири госпіталі — Дніпро, Київ, Львів і Одеса), саме звичайні мешканці привозили туди їжу, приносили речі, купували кондиціонери й ставили їх в палатах.

Тоді ж обʼєдналися одеситки, які потім стали «Корпорацією монстрів». Вони починали як волонтери, які допомагали постраждалим від опіків дітям. Потім створили благодійний фонд. Його очільниця Катя Ножевнікова має бездоганну репутацію.

Я цих жінок жартома називаю «дівчата з манікюром і на червоних джипах». Вони були самодостатні, нормально заробляли і могли мати спокійне життя. Але допомога стала їхньою місією. «Корпорація монстрів» — один із небагатьох благодійних фондів, який отримав ліцензію на закупівлю зброї.

Це не є нормою. Тому що йде четвертий рік великої війни, держава має певні речі робити інакше, ніж робить. Але, з іншого боку, жодна країна не може витримати того навантаження, яке є зараз у нас.

Ви згадали про те, як на пляжах збирали пісок в мішки, які були потрібні для укріплень на блокпостах і якими тоді пам’ятники обкладали. Це була ініціатива Людмили Шевчук (до речі, вона з Донецьку). Ця дівчина просто хотіла бути чимось корисною. Тому поїхала на «Сьомий кілометр», закупила сотню мішків, потім тисячу. І люди підтягнулися. Це було акцією солідарності.

Тому що, повірте, дуже скоро такої кількості мішків з піском вже не треба було. Але люди збиралися для того, щоб побути серед своїх, бути причетними до важливої справи, знати, що нас багато. Цю ініціативу потім назвали «Пісочниця Одеси». Пізніше створили однойменний благодійний фонд.

Є в нас Геннадій Сульдін, співзасновник волонтерської групи «Технарі», за фахом інженер-зв’язківець. Вони придумали й запровадили купу проєктів — від додатка «єППО» до сучасних тепловізорів, приладів нічного бачення, прицілів, тренажерів і т.д.

Ще Одеса відправляє на фронт купу різних вантажів, в тому числі через «Гуманітарну Нову пошту». В багатьох є свої підшефні. Маса одеситів підтримують армію, витрачають на це зусилля, час, гроші. Тобто прикладів незламності досить багато. Це вже буденність для нас.

“Дуже скоро такої кількості мішків з піском вже не треба було. Але люди збиралися для того, щоб побути серед своїх, бути причетними до важливої справи, знати, що нас багато”, – розповіла Зоя Казанжи про ініціативу одеситів в перші тижні після повномасштабного вторгнення

Читайте також: Як продовжувати жити, коли весь світ злетів з котушок: розмова з психологом Світланою Чуніхіною

Коли на одному виробництві прилетіло поруч, подружка розказала: «Там і скло посипалося, і то посипалося, і то. Ми попідмітали та й працюємо далі». Ці люди є сучасним обличчям Одеси.

Якось я була в Ужгороді. І там сталася якась аварія і вимкнули світло. І місто розгубилось. Куди не зайдемо — «ми це не можемо і це не можемо, у нас немає світла». А ми до відключення світла вже не ставимось як до проблеми або причини щось не робити. Завели генератори — і пішли собі далі працювати.

У 2023 році я влаштовувала жіночий стендап. Ми любимо такі формати, вони про підтримку одне одного.

— Це під назвою «Щоб не плакати, я сміялась»?

— Там різні були назви. І ця, і «Жартома про серйозне».

Так от, у нас є Віолета Дідук — «гідеса з авоською», як вона себе називає (вона плете авоськи; каже, що це не російське слово, а чеське, і має докази). Вона дуже класна. Працювала викладачкою політології в університеті, потім залишила цю роботу і тепер проводить дуже цікаві екскурсії, причому трьома мовами — українська, польська, англійська. Вона теж одна із тих, хто відкриває українську Одесу. От у Віолети якраз був стендап на тему незламності одеських жінок.

Бо зараз одним із символів Одеси може бути жінка з генератором. Як правило, у сфері обслуговування працюють жінки. І коли починаються віялові відключення, аварії й таке інше, ми бачимо, як вони виходять з приміщень, заводять генератори й повертаються до роботи.

Я завжди трошки іронічно казала, що Одеса — це місто ремісників і торгашів. Але це справді дуже гнучке і дуже пластичне місто, яке швидко пристосовується. Тому й багато прикладів, що все працює попри обставини.

Коли одесити зрозуміли, що ця історія надовго, почали чистити підвали в будинках, обладнувати й облаштовувати якісь куточки для дітей. В моєму житловому комплексі чотири багатоповерхівки. У перші тижні вторгнення мешканці самоорганізовувались, чергували і патрулювали вулицю, об’єднувалися й допомагали один одному. До паркінгу перенесли сушильну машину, бо взимку складно сушити речі після прання, поставили мікрохвильові пічки, електроплиту, щоб готувати їжу для маленьких дітей.

Я бачила цю підтримку, цю абсолютну солідарність, коли всі за одне. Оця низова підтримка існує і досі.

І лікарні працюють, і інші заклади, не дивлячись ні на що.

“В Одесі дуже багато прикладів, що все працює попри обставини”, – пишається рідним містом Зоя Казанжи

Читайте також: «Росіян треба забити під землю на півтора метра за все, що вони накоїли», — письменник Ян Валетов

— Знову цитую вас. «Ми всі втомились боятися. І жити в підвалах і паркінгах. Кожної ночі, коли обстрілюють наші міста, ми граємось у хованки зі Смертю. Завжди хочеться виграти. Щоб вона не наздогнала. Не впіймала. Не перемогла. Або принаймні не цієї ночі, не цієї… Ніколи не знаєш, хто буде наступним. Цієї ночі не ти». Які картинки цієї фази війни будете пам’ятати все життя?

— Почну з одного епізоду 2014 року. Про це важливо сказати, щоб розуміти, що відбувалося з Одесою.

В нас по неділях о 12.00 люди збирались на Євромайдан. І ми йшли містом по визначених вулицях. А о 14.00 збирався Антимайдан. Вони теж ходили, але іншим маршрутом. Так вирішила тодішня міліція, щоб не було сутичок. Але сутички були, бо антимайданівці періодично приходили нас бити.

І от одна жінка привезла на проукраїнську ходу доньку, яка тоді навчалася в 11 класі, а сама поїхала у справах. Через дві години повернулася за донькою, припаркувала свій Lexus і чекала її недалеко від Дюка, де збиралися наші активісти. А тут якраз почалися зіткнення.

Вона потім розповідала: «Стою і бачу, як суне оця чорна хмара з російськими прапорами, з портретами Сталіна, з криками. Я так злякалась, бо ж доньки ще немає. Стою, переживаю за неї. Де шукати? Телефон не працює. Дивлюсь на авто і розумію, що зараз побʼють скло на машині, бо до дзеркала був прикріплений український прапорець. Швидко зняла його і заховала. А тут якраз біжить моя дитина. Я видихнула, сіла скоріше за кермо, щоб їхати звідси, бо незрозуміло, що зараз буде. Донька підбігла й і каже: «Мам, а ти що, прапорець прибрала?» І мені стало сором

Джерело

No votes yet.

Please wait...