Те, що зміг здійснити 23-річний Артем Єрохін, викликає повагу та подив. З метою підтримки армії, він організував пішу подорож, і за 94 дні дійшов із рідного Дніпра до Ужгорода. Таким чином подолав близько 2000 кілометрів! За цей час волонтеру вдалося акумулювати більше ніж 400 тисяч гривень, тож, за його словами, це досить вагома допомога оборонцям. Окрім того, проєкт «Рекорди Закарпаття» офіційно зареєстрував звершення Артема як найтривалішу пішохідну мандрівку до Закарпаття з благодійною метою.
«Давно мріяв зорганізувати похід. В певний момент вирішив не зволікати — у вирі війни шанси загинути значні»
– Як дістався Ужгорода 21 вересня, відчув полегшення. Але не надовго, — з усмішкою говорить «ФАКТАМ» Артем Єрохін. — День відпочив, обійшов місто, воно дуже красиве. Згодом один із підписників оплатив мені термальні води, щоб тіло могло відновитися після важкої дороги. Це додало трохи енергії. Потім попутним транспортом повернувся 1 жовтня до Дніпра. Між іншим, частіше підвозили саме легкові автомобілі, у далекобійників не особливо вітається. Провів час із батьками, зустрівся з друзями. А 11 жовтня подолав ще й благодійний забіг у Києві — 42 кілометри.
ВІДЕО ДНЯ
«Я переконався, що Україна прекрасна, і вона варта, аби за неї боротися з ворогом, вигризаючи кожен метр землі», – каже Артем
— Як з’явилась ідея організувати пішу подорож?
– Почну з того, що я не спортсмен, не маю жодного розряду. Але завжди любив побігати, покататися на велосипеді, пограти в більярд, настільний теніс. Багато подорожував світом та Україною, за що вдячний батькам. Люблю спорт, мову, український дух, коли важко, але рухаєшся вперед. Коли навчався на менеджера готельно-ресторанного бізнесу, почалася війна. Спочатку працював у техпідтримці одного з банків, незабаром запропонували роботу в гуманітарній організації, яка допомагала переселенцям. Більше 40 разів здавав кров та компоненти — так часто, що в центрі крові Дніпра вже знають моє ім’я, як тільки заходжу. Навесні відбулося скорочення, і мені довелося піти. Вже тоді замислився, що ж робити далі… Давно хотів зорганізувати похід, щоб розвантажити голову, зрозуміти, чого хочеться. Випробувати себе на міцність. В певний момент вирішив не відкладати, оскільки у вирі війни ризик померти щодня високий. І якщо мене мобілізують, то щоб потім не шкодував, що не здійснив свою мрію. Але йти просто так не хотів, а щоб з користю, із залученням до перемоги. Тому мій проєкт був присвячений також допомозі збору Патронатній службі «Янголи», а саме «Рятівному збору». Там волонтери збирають 30 мільйонів. Вони підуть на лікування, протезування та реабілітацію сотень відважних воїнів. Я подумав: якщо зможу пройти мільйон кроків — то, можливо, допоможу зробити один крок тому, хто втратив таку можливість.
РЕКЛАМА
— А як батьки та інші близькі поставилися до такого рішення?
— З розумінням та підтримкою. Я оголосив родині про сімейну раду, і більшість подумали, що розповім, що одружуюсь, або якась дівчина від мене вагітна. Коли сказав, що буде похід, жодного засудження.
Читайте також: Без спортзалу та енергетиків: у 45 років Юрій Балясний з Полтавщини демонструє унікальні фізичні можливості
РЕКЛАМА
«В середньому долав 25 км на день, але встановив особистий рекорд — аж 48 км»
— Що взяли з собою в дорогу?
– Наплічник з гамаком, сублімованою їжею, водою, аптечкою, засобами гігієни, одягом. Він важив 28 кілограмів. З собою я ніс прапори. Це державний, на якому залишали свої підписи всі військові, які зустрічалися на моєму шляху. Був Прапор Надії, який присвячений всім полоненим у росії. Вирушив 21 червня о 7 ранку. В середньому проходив 25 кілометрів на день, але бувало, що встановив особистий рекорд — аж 48 кілометрів. Йшов Дніпропетровщиною, Кіровоградщиною, Вінниччиною, Хмельниччиною, Тернопільщиною, Львівщиною, Прикарпаттям та Закарпаттям. На Закарпаття зайшов через Ясіня, піднявся на Драгобрат, пройшов через хребет і спустився в селі Красна. Кожна область неповторна, зі своїми краєвидами. У цій подорожі я вкотре переконався, що Україна чудова, і вона заслуговує, щоб за неї воювати з ворогом, вигризаючи кожен клаптик землі.
Рюкзак із гамаком, сублімованою їжею, водою, аптечкою, гігієною та речами важив 28 кілограмів
— А що з мозолями?
— Ой, не питайте. Вони в мене досить швидко з’явились і були розміром з п’ятак. За похід змінив десь 3-4 пари взуття, але це були вже ношені з мого гардеробу.
РЕКЛАМА
— Яке найпоширеніше питання чуєте вже після того, як здолали 2000 кілометрів?
— Чи не зупиняли мене працівники ТЦК. Якщо відверто, то мені нічого не було страшно. Я не ухиляюся, ніколи не ховався. Якби після перевірки документів мене забрали далі у військкомат, поїхав би. У кожного своя справа.
— За ті 94 дні, що було найскладнішим?
— Все… І це без перебільшення. Складність полягає ще й у готовності до випробувань. Для звичайної людини, яка не підготовлена, то було б дуже важко, і вона б здалася в перший же день чи тиждень. Важко нести важкий наплічник, чи коли закінчується вода, чи їжа, або ти не можеш знайти місце, де переночувати. Набридали страшенно комарі. І люди всюди різні, і ситуації.
Читайте також: «Мені здавалося, що я роблю недостатньо, тому пішов у військо»: історія бійця, що втратив ноги на сході, але мріє про танець з коханою
— А що найбільше вразило?
— Діти, які віддавали свої кишенькові гроші на збір. Буквально 10-20 гривень. Але вартість їхніх грошей набагато більша, ніж від дорослих, які давали 200-500 гривень. Одна й та ж купюра могла відчуватися по-різному, залежно від людини, яка її давала. Коли тобі дає їх сільський голова чи мер, то це одне, а коли пенсіонерка-прибиральниця з готелю, то це зовсім інше… Одного разу я посперечався з хлопчиком, чи зможе він зловити живу муху, за це обіцяв йому 100 гривень. Він приніс сачок, хитрий виявився, і виконав усі умови. Я дав йому свої особисті гроші. Він подумав декілька хвилин і віддав їх назад з проханням передати воїнам. Це реально зворушило до сліз, тому що це свідоме дитяче рішення.
«На цьому прапорі ставили свої підписи всі військові, які зустрічалися на моєму шляху», — розповідає Артем
— Впевнена, що гостинні українці і за стіл запрошували вас. Чи було таке?
– Звісно. Ще в Дніпропетровській області одна жінка в селі впізнала мене, бо бачила у соцмережі мої відео про похід, запросила додому. Нагодувала таким смачним борщем, і сальця нарізала, запашного хліба. Бувало таке, що зупинялися люди й пригощали. Пам’ятаю, як капелан наповнив мені сумку з смаколиками. Якщо щось особливе з їжі, то мене пригостили великим шматком копчених ребер, поживно і смачно.
Дорожні зустрічі
— Знаю, що ви ставили собі за ціль зібрати мільйон…
— Так, але розумів, що це буде нелегко. Писав різним ЗМІ, хтось відповідав, хтось ігнорував. Так само по-різному поводилися блогери, деякі навіть кошти хотіли за таку «рекламу». Тому вирішив, що не треба зациклюватися на цифрі, скільки вийде — стільки й буде. Вийшло 406 327 гривень. Досить непоганий результат.
Раніше «ФАКТИ» писали, що священник з Полтавщини став військовим волонтером.