Відома актриса та зірка серіалів «Доктор Ковальчук» (СТБ) і «Перевізник» Анастасія Карпенко розповідає, що четвертий рік Великої війни їй вдається переживати через дочку. Марії був лише рік, коли почалося повномасштабне вторгнення. Якби не вона, вважає актриса, пішла б до армії, як і її чоловік, який з початку конфлікту служить у Збройних силах України.
В ексклюзивному діалозі з «ФАКТАМИ» Анастасія Карпенко розповіла про найстрашніші моменти, життя за кордоном та адаптацію до реалій війни.
«У найскладніших ситуаціях ми йдемо в коридор»
— Настя, ми спілкуємося напередодні прем’єри третього сезону «Доктора Ковальчука». Що найбільше вражає досвід зйомок?
ВІДЕО ДНЯ
— Найбільше мені запам’яталося те, що Кристина Тинкевич і Влад Воронін — режисер і головний оператор — погодилися взяти участь у цьому проекті. Я покладав на це великі надії, і моя мрія стала реальністю. Крім того, мої колеги стали друзями, і я сподіваюся, що наш зв’язок триватиме все життя.
— Ви працювали над серіалом влітку та восени минулого року — як воєнний стан вплинув на виробництво?
РЕКЛАМА
— Чесно кажучи, я вже майже не реагую на тривоги. Як і всі українці, я живу в цій державі два з половиною роки — виїхала з дитиною лише на початку війни. Отже, я звик до тривог, ракетних ударів і атак безпілотників; вони більше не викликають у мене сильних емоцій.
Анастасія Карпенко — доктор Ковальчук
— Багато хто згадує адаптацію до війни.
— Так, і це прикро. Але у нас є тільки два варіанти: панікувати і жити в страху або об’єднатися і терпіти ще трохи.
РЕКЛАМА
“Ми ще можемо піти до притулку. Ви з дочкою спускаєтеся?”
— Ні. У нашій будівлі немає навісу. Я знаю, що це не ідеальний вибір, але будити мою доньку щоночі, щоб відвезти її кудись, це ще більше засмучує її психіку. Тож я вирішив, що краще дати їй спати. У найскладніших випадках ми йдемо в коридор. Нещодавно під час значної атаки безпілотників ми просто лягли в коридорі і ночували там. Для Марії це було як пригода, яка не давала їй відчути страх.
Читайте також: “Якби вони побачили, що я божеволію, сказали б, що я демон”: Наталка Денисенко про зміни під час Великої війни
— Марія, по суті, виросла у воєнний час. Як вона реагує на ситуацію, що склалася?
РЕКЛАМА
— На жаль, так. Зараз Марії три роки. Вона багато чого розуміє, тому що я пояснюю їй речі чесно, використовуючи правильні терміни. Моя головна турбота полягає в тому, щоб максимально захистити її психічне благополуччя. Навколо нас багато страждань, але моя мета полягає в тому, щоб моя донька мала реакцію на вибухи та тривогу якнайменше.
Робочий момент зйомок серіалу “Доктор Ковальчук”
— Цікаво, що героїня лікаря Оксани Ковальчук опинилася в схожій ситуації — маленький син і чоловік на фронті… Цей серіал став для вас ключовим.
— Справді, там я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Максимом, який працював звукорежисером. Наші почуття розвивалися поступово. Ми знімали два сезони «Доктора Ковальчука» з перервами на рік. Знімальна група залишилася в основному тією ж; ми витратили майже рік, спостерігаючи один за одним, перш ніж зрозуміли, що ми не можемо бути окремо.
«Найстрашніше було, коли Максим втратив зв’язок на 17 днів»
— На початку повномасштабного вторгнення чоловік закликав вас залишити країну?
— Він наполягав на цьому. Я спробував домовитися, але Максим сказав, що це не тема для розмови. Його слово було остаточним.
— А сам Максим пішов у війську.
— Так, спочатку він пішов до лав територіальної оборони, потім до Збройних сил України. Ми не обговорювали це; він зробив вибір, а я дізнався про це лише потім. Я пам’ятаю, що в цей час відчував себе дуже конфліктно. Я пишалася своїм чоловіком, тому що він підтвердив мою віру в те, що я вибрала правильного партнера. Навпаки, я дуже хвилювався, усвідомлюючи вагу цього рішення та високу ціну, яку сплачує наша родина через його постійну відсутність. Продовжує службу і час від часу буває додому, як і всі військові. Проте візити ці короткі.
Кадр із серіалу «Перевізник», в якому головну роль зіграла Анастасія Ковальчук
— Чи можливо звикнути до цього постійного стану очікування?
— Я вже адаптувався. Однак кожного разу, коли мій чоловік приходить у гості, а потім знову змушений їхати, я відчуваю себе розриваною і думаю, що, можливо, втрачаю розсудливість, тому що цього не повинно відбуватися, і це боляче. Але біль поступово зменшується. Найважчим був період, коли Максим не виходив на зв'язок 17 днів. Я намагався тримати себе в руках, хоча це було майже неможливо. Я сказав собі, що це, мабуть, просто збіг обставин і що все гаразд… Потім він мені подзвонив. Важко передати ті емоції, які я тоді відчував. Я була і щаслива, і плакала.