“`html
Здавалося б, прагнення до відмінних результатів та першість є цілком природними та нешкідливими. Однак, якщо дитина живе в стані перманентного напруження та боязні допустити огріх, то мова йде вже не про дисциплінованість, а про комплекс відмінника. Цей стан ослаблює не лише ментальне здоров’я, а й фізичне. Дитячий та сімейний психолог Катерина Грибіна роз’яснює, як розрізнити здорову мотивацію до досягнень від хворобливого перфекціонізму, чому дана установка формується в родині, а не в навчальному закладі, і які ознаки свідчать про те, що дитина вже знаходиться під гнітом власних та нав’язаних очікувань.
Як ідентифікувати комплекс відмінника
Головний та перший симптом – збільшена стурбованість. Дитина гостро реагує на будь-який коментар, не може заснути напередодні контрольної роботи, ридає через оцінку “4”. У неї доволі часто виникають психосоматичні прояви: болі в черевній порожнині, нудота, мігрень, диспепсія. Усе це – наслідок внутрішнього напруження та боязні розчарувати близьких. Навіть якщо батьки не сварять, тривога фіксується як внутрішній патерн поведінки: “Я зобов’язаний бути бездоганним, щоб мене любили”.
Поведінкові ознаки занепокоєння
Один з перших – уникання важких завдань. Дитина може стверджувати, що не бажає відвідувати школу, що “не готова” або “не зможе”. Найчастіше за цим криється страх не досягти успіху.
Часом виникають емоційні вибухи – сльози та припадки, особливо якщо результат виявився гіршим за передбачуваний. Зазвичай такі реакції зароджуються ще в дошкільному віці, коли дитина надмірно залежить від думки батьків та сприймає їх вердикт як єдине джерело захищеності.
Але бали як такі не є проблемою
Освітня система не створює комплекс відмінника – його формує відгук дорослих. Якщо за незадовільну оцінку карають, зіставляють з іншими або докоряють (“Мені соромно за тебе”, “Чому не найвища оцінка?”), дитина навчається сприймати помилку як особисту трагедію.
Якщо доросла людина реагує стримано та запитує: “Що було важко?”, “Як я можу допомогти?”, огріх трансформується в досвід. Оцінювання перестає бути індикатором любові та значущості.
У кого найвищий ризик перфекціонізму
Деякі діти більш чутливі до стресу. Наприклад, у меланхоліків та тривожних типів нервової системи адаптивні можливості нижчі, тому будь-який тиск відчувається інтенсивніше.
Але вроджена схильність – не вирок. Ключове значення мають умови, в яких виховується дитина. Якщо члени сім’ї підтримують один одного, ведуть діалог, поважають емоції, то навіть вразлива дитина стає стійкою. Якщо ж обстановка переповнена контролем та критикою, тривожною стане навіть дитина зі стабільним типом нервової системи.
Що відбувається з психікою та тілом
Постійне бажання бути кращим спричиняє хронічний стрес. На психологічному рівні це проявляється неврозом, зволіканням, боязню помилок. На фізичному – м’язовою напругою, головними болями, спазмами в шиї та збоями в роботі шлунково-кишкового тракту.
Організм функціонує в режимі ” підвищеної готовності ” , а мозок розцінює кожну оцінку як загрозу. З часом це може призвести до постійних соматичних розладів.
Як комплекс відмінника впливає на життя в зрілому віці
Чимало дітей-відмінників стають дорослими, які не вміють розслаблятися та бояться виконувати щось “не досконало”. Таким чином формуються трудоголізм, страх помилок, синдром відкладеного життя – коли людина постійно очікує на “відповідний момент” для дій. Це можна скоригувати, якщо мати щире бажання, проте доведеться багато працювати над собою.
Як батькам не провокувати комплекс відмінника
Варто почати з себе. Вимогливість батьків зазвичай пов’язана з їхніми особистими побоюваннями – невдачі, осуду, неспроможності. Аби допомогти дитині, потрібно обробити ці установки та навчитися по-іншому реагувати на промахи.
Рекомендується задавати відкриті питання:
-
Що ти відчув?
-
Що можливо зробити по-іншому?
-
Чим я можу бути корисним?
Подібні формулювання формують у дитини відчуття відповідальності, а не провини, і допомагають сформувати здорові стратегії поведінки.
Що робити, якщо комплекс вже сформувався
Робота повинна починатися не з поведінки дитини, а з батьків. Індивідуальна терапія допомагає виявити свої страхи та припинити переносити їх на дітей. Лише після цього можна змінювати стиль спілкування та вводити нові правила – без тиску, з підтримкою та повагою до особистості дитини. Її поведінка – всього лише результат середовища, яке створюють дорослі. Змінюються дорослі – і змінюється дитина.
“`
Источник: kleo.ru