Автор фото, Reuters
Підпис до фото, Незважаючи на всю допомогу, яку Захід надає Україні, Путін все ще реалізує своє головне завдання – "об'єднання" Києва та Москви
Державам Заходу варто узгоджувати військову підтримку України з економічним і дипломатичним впливом на Росію. Саме такий підхід посилить позиції Києва без загрози ескалації, пише у своїй колонці для Washington Post Рон Вахід, головний виконавчий директор Magellan Investment Holdings та голова ради директорів аналітичної компанії Arcanum.
"Україні не потрібен увесь спектр передових систем, які тільки можна уявити; їй потрібне сприяння, що має важливе стратегічне значення", — відмічає Вахід.
Він переконаний: вміло підібрана суміш військової підтримки, цільових санкцій та дипломатії здатна забезпечити Україні стратегічну перевагу.
Саме таким чином можна "здолати Росію мудро", зводячи до мінімуму ризики подальшого ускладнення ситуації.
Баланс сили та дипломатії
Вахід підкреслює: нещодавні американські санкції стали лише першим кроком у впливі на Москву — і цей процес безумовно необхідно розширювати.
Особливе значення, на його думку, мають вторинні санкції, які б позбавляли закордонні компанії бажання купувати російську нафту. Подібні дії поступово послаблюватимуть фінансову основу Росії, не втягуючи Захід у пряме військове зіткнення.
Водночас аналітик попереджає: надмірний тиск може підштовхнути обидві сторони до ескалації. Тому Заходу слід поєднати два способи дій — допомагати Україні захищати свій суверенітет та одночасно пропонувати Москві реалістичний шлях до виходу з війни.
Саме цей баланс, впевнений Вахід, надасть шанс на стратегічну перемогу без руйнівних наслідків.
Серед імовірних рішень він згадує про створення делегованої структури управління на окупованій частині Донбасу.
Зокрема, ці території могли б залишатися під наглядом України, але мали б значну місцеву незалежність, гарантований захист і власну адміністрацію. Усе це можуть підтримувати багатонаціональні миротворчі сили.
Такий підхід, вважає Вахід, допоміг би уникнути заморожування конфлікту та зберіг територіальну неподільність України.
Довгострокове майбутнє України та роль США
Вахід акцентує увагу на тому, що незалежно від результатів потенційних мирних перемовин, будь-які територіальні компроміси повинні супроводжуватися гарантіями довгострокового майбутнього України — і без активної участі США це неможливо.
Але для широкої економічної співпраці Україна повинна втілити реформи.
Привілеї та непрозорі правила нерідко заважають американським підприємствам працювати в країні. Щоб отримати значну підтримку США, Києву потрібно виконати низку державних перетворень.
Путін не реагує на поступки
На противагу цим пропозиціям, Foreign Policy пише: скільки б зброї, техніки та фінансів Захід не надавав Україні, це не змусить Путіна відмовитися від задуму "об’єднати" Київ та Москву і позбавити Україну незалежності.
Видання вважає: Захід помиляється, коли вважає, що є "рубіж", після якого Кремль зупиниться. Такого порогу не існує.
Керівник Кремля настільки переповнений конспірологічними теоріями, історичною некомпетентністю та одержимістю власною спадщиною, що він готовий змиритися з будь-якими втратами, щоб захопити Україну для себе та повернути Росії статус великої держави, на який вона, на його думку, заслуговує, пише видання.
Це трагедія — насамперед для України. Але водночас і шанс: усвідомлення того, що Путіна неможливо переконати, відкриває шлях до іншої стратегії, здатної забезпечити успіх — і самій Україні, і загалом у протидії російському реваншизму.
Повернення до класичної стратегії стримування
Foreign Policy закликає повернутися до принципу стримування, який колись запропонував американський дипломат, політолог та історик Джордж Кеннан стосовно СРСР.
Новий підхід має базуватися на поточній реальності та передбачати:
- визнання неминучої ворожості Росії під владою Путіна;
- збільшення ціни війни для Росії — всередині країни та за її межами;
- економічне обмеження Росії, зокрема шляхом конфіскації заморожених активів і розширення вторинних санкцій проти партнерів Кремля (від Китаю до ОАЕ);
- послаблення проросійських режимів у сусідніх країнах — від Придністров'я до Білорусі;
- підтримку проєвропейських сил, наприклад, на кшталт команди Маї Санду у Молдові;
- заохочення внутрішнього тиску в самій Росії, адже саме внутрішні процеси історично скидали авторитарні режими.