— Це найкраща дорога у моєму житті! — з радістю говорить 57-річна Світлана Санжарова. — Тому що це шлях до ОСЕЛІ, якої я не мала п’ять років. Це особистий притулок! У мене аж подих перехоплює, коли я розповідаю про це. Житло нічим не заміниш.
До їхнього будинку відсутній асфальт. Немає води у криниці, отже вони її беруть у пластикових ємностях в Полтаві. Відсутня як така кухня. Вбиральня на дворі. Тому що це літній будиночок.
Світлана стала законною власницею цього невеличкого житла без вигод на дві кімнати сукупною площею близько 40 квадратних метрів у садовому товаристві поблизу Полтави лише півтора місяці тому завдяки своєму коханню. Опинившись у Центрі адаптації для безпритульних та звільнених із місць ув’язнення благодійної установи «Світло надії», вона зустріла там Георгія — грузина, свого колишнього краянина з Луганщини. І між ними зародилися почуття.
Особа повинна жити там, де їй до вподоби
Жінка покинула окупований зараз Лисичанськ за два роки до масштабної війни. Її син Віталій відразу ж після Майдану пішов служити в Збройні Сили України, тоді йому було 27. За ним, залишивши дитину на сусідку, пішла на війну і дружина сина Альона. На жаль, Світлана нічого не знає про їхню долю — зв'язок з ними давно втрачено.
ВІДЕО ДНЯ
У Полтаві оселилася через те, що це було порівняно близько від її рідного міста. Втім, по дорозі її обікрали. Таким чином без документів і без грошей вона опинилася в притулку.
Георгій Кокоашвілі, який народився у знаменитій Алазанській долині на сході Грузії, де працюють винороби, довгий час мешкав з сім’єю в Луганську, де оселився ще на початку 90-х, професійно займався вирощуванням саджанців винограду. Виїхавши звідти на заробітки до Києва, додому після окупації міста вже не повернувся. Дружина кликала його до москви, куди вона вивезла дітей, однак чоловік рішуче відмовився зраджувати Україну. «Людина має жити там, де їй добре, чи не так? Тому я, бачите, в Україні. Це дуже гарна, затишна країна з привітними людьми», — каже.
Читайте також: «З моєї сім’ї четверо воюють. Після війни вони не можуть повернутися додому, бо у них немає дому»: оповідь переселенки
РЕКЛАМА
З часом чоловік переїхав з Києва до Полтави, але, потрапивши у фінансову скруту, оскільки роботодавець затримував оплату, змушений був проситися до притулку.
Загалом Георгій умілець на всі руки, тому досить швидко зумів подолати скруту. Зараз займається приватними ремонтами, в основному кладе плитку, і працює в майстерні з ремонту взуття неподалік БО «Світло надії», де Світлана працює зараз кухарем.
Нещодавно 58-річний Георгій зробив презент своїй коханій, переоформивши на неї придбаний на виплат дачний будиночок. А собі за 1000 доларів придбав у розстрочку старенький автомобіль, за який щомісяця сплачує невеликі грошові суми.
РЕКЛАМА
Тепер Світлана – нова власниця старого будинку
Кореспондентка «ФАКТІВ» зустрілася з парою в Центрі адаптації, що знаходиться у провулку Шевченка, 5-а. У кухні, де готує Світлана, чудово пахне щойно звареним супом.
— Це мене Георгій Варламович навчив додавати в усі страви багато спецій. Я раніше, відверто кажучи, крім петрушки і кропу, інших не знала, — посміхається жінка, помішуючи страву у великій каструлі. — А він, як справжній грузин, завжди готує з великою кількістю приправ, тоді, каже, виходить апетитно. Спочатку сам їх сюди купував, а потім мешканці притулку стали купувати у складчину.
Меню у мешканців притулку досить скромне. Зранку — тільки чай з цукром, в обід і ввечері по буднях — суп, а в неділю — борщ. На свята Світлана пече булочки. Кошти на харчування бездомних закладені в програмі соціального забезпечення та соціального захисту населення Полтавської міської територіальної громади «Турбота».
РЕКЛАМА
«Відчуваю себе тут на своєму місці», – каже Світлана про свою роботу у БО «Світло надії»
Кухарці зазвичай доводиться готувати на двадцять осіб, але іноді буває і на сорок. Кількість людей у Центрі адаптації змінюється. Вона збільшується, коли стає дуже холодно або коли з місць позбавлення волі одночасно виходить певна кількість людей.
— А чому боязко серед них? — перепитує Георгій. — Вони такі ж, як і всі. Завжди необхідно бачити в людині позитивні риси.
— Тут живуть не тільки колишні в’язні, — додає Світлана. — Ось нещодавно у нас оселились батько з сином з Полтави, у яких згорів будинок. У дідуся Сашка вчора був день народження, святкували сімдесятиріччя. Волонтери принесли торт, свічки, святкові страви. Ще й костюм йому подарували. Різні ж випадки в житті трапляються.
У притулку пахне супом зі спеціями, та ніхто нікого не засуджує
У Варламовича була заначка…
Відповідно до внутрішніх правил Центру, тим, хто сюди звертається, відновлюють документи, надають реєстрацію. Тут є декілька кімнат адаптації. Ті, хто в них мешкає, мають пів року, щоб влаштуватися на роботу і відкласти певну суму з доходу, щоб заощаджень вистачило на оренду житла і харчування на перший час. Якщо їм це не вдається, то мають право залишитися ще на певний термін.
Кошти кожен підопічний передає своєму соціальному працівникові, який їх враховує і кладе у сейф, ключ від якого є у керівника притулку. А коли людина покидає тимчасовий притулок, їй повертають накопичену нею суму.
— У Варламовича, як з’ясувалося, була ще одна заначка, тому міг дозволити собі трохи більше, — лагідно дивиться на свого цивільного чоловіка Світлана. — Тож, показуючи мені Полтаву, пригощав смаколиками, дарував якісь дрібниці. Носив мене на руках… Мені були дуже приємні ці прояви уваги. До того ж, він спокійний, розважливий, у нього завжди можна запитати поради, якоїсь життєвої настанови. Та й взагалі, з ним завжди цікаво.
— Світлана дуже щира жінка, гарна зовні і всередині, турботлива і надійна, — відповідає Георгій на питання, чому він закохався в неї. —Невдовзі після нашого знайомства зі мною трапилась біда — виявили рак легені. То після операції Світлана не відходила від мого ліжка, буквально поставила мене на ноги. Дякую Богу, що він нас сюди привів.
Вони планують офіційно оформити свої відносини. Але тільки після того, як завершать ремонт у своєму житлі. Поки що пристосували до життя одну кімнатку. А в передпокої облаштували щось на кшталт кухні. В дачному будинку давно ніхто не жив, отже його та територію навколо треба привести до порядку, щоб не соромно було гостей на весілля запросити.
Квіти, подаровані коханим
— Все трапилось несподівано, — розповідає Георгій про те, як йому вдалось придбати дах над головою. — Якось поговорили із соцпрацівницею Центру, Ольгою, і я сказав їй, що хотів би купити будинок. Вона зайшла в інтернет і знайшла об’яву про продаж дачі за ціною сто тисяч гривень. Половину суми я сплатив відразу, а решту виплачую частинами. Ще шістнадцять тисяч залишаюсь винним.
Дешево придбав, тому що там нема води. Доведеться бурити свердловину, а це дорого зараз. Буде свердловина, тоді вже добудую душову кімнату.
Поки що переробив піч, це головне. Навіс вже зробив. А до ремонту приступлю навесні.
— Мати власне упорядковане житло — наша спільна мрія, яку ми будемо втілювати разом, — пригортається до чоловіка Світлана. — Біля будинку є кілька соток землі, сад новий посадимо…
Георгій мріяв також про власний автомобіль. Ось вже чотири роки він живе з однією легенею, тому не може швидко ходити — відчуває задишку. А від зупинки громадського транспорту до нового житла йти три кілометри. Важкувато пішки. Здійснити ще одну його мрію допоміг один товариш. Собі чоловік придбав нову машину, а Георгію продав стару, всього за 1000 доларів. У травні наступного року він вже повністю розрахується за покупку.
Читайте також: Моделі не дивляться по боках: переселенка з Луганщини у 48 вперше вийшла на подіум і каже, що бути позитивною завжди актуально
— Деякі не вірять, що так може бути, — посміхається Георгій. — Кажу таким: «Господь робить дива». Я чоловік віруючий, по неділях ходжу до церкви і за все завжди дякую Богові. І він посилає мені відданих і добрих людей, готових допомогти в будь-якій життєвій ситуації. Бог може багато зробити. Треба тільки повірити.
Закохані забрали на нове місце проживання і Боцмана — кота, якого вони прихистили, ще коли і самі не мали власного дому. Його завдання — ловити мишей, яких вдосталь на дачі.
— Тут бездомна кішка якось привела кошенят, і ми з Варламовичем взяли собі «хлопчика», — розповідає Світлана. — На долоні поміщався. Але дикий був: шипів, кусався. А потім так до нас звик, що спати влаштовувався тільки у Георгія під рукою. Ми переживали, що після переїзду Боцман злякається нової обстановки і може кудись втекти. Він і справді два дні десь блукав. Мабуть, вивчав і мітив свою територію. Потім повернувся. Тепер вже не боїмося відпускати його на вулицю, якщо проситься.
У притулку багато хто починає відроджуватися душею
У дачному кооперативі постійно проживають зараз лише Георгій зі Світланою. Нещодавно тільки познайомилися з родиною сусідів, які навідались до свого заміського будинку. Посиділи за кавою з печивом і цукерками. Спиртного в їхній компанії ніхто не вживає.
— А де б ви жили зараз, якби не придбали власного будинку? — запитую своїх співрозмовників.
— Винаймати квартиру, — відповідає Світлана. — Ми ж не постійно жили в притулку — орендували житло. Але зараз у Полтаві це «задоволення» коштує все дорожче і дорожче. Та й господарі різні трапляються: часто змінюють умови в односторонньому порядку, піднімають ціни. Бувало, коли ставало скрутно, знову поверталися у притулок. Тут ніколи не відмовляють тим, хто потребує житла і тарілки супу. Особливо покращилися умови після того, як керувати закладом стала Марина Миколаївна Переверзова.
Багато хто тут починає відроджуватися душею. Тому що в цих стінах ніхто нікого не осуджує, всі один одного підтримують. Тут є не тільки ліжка для сну, душ, а й кімната для спілкування. Там можна подивитися телевізор. Звідси хлопці і на війну йдуть. Один, на жаль, загинув, а ще один пропав безвісти. Їхні портрети висять у коридорі. Дуже хороші хлопці були. Вони мали тут сім’ю. І тут про них пам’ятають.
Читайте також: «Це не про бідність, а про можливості»: дім у формі яйця збудували із шин, соломи та глини переселенці з Харкова на Хмельниччині
Спокійно говорити про захисників Світлана не може. Каже, завжди перед очима стоїть син.
— Коли Віталій сказав, що йде в АТО, я і плакала, і скандали влаштовувала, — згадує. — Але, врешті-решт, погодилась з його рішенням і відпустила з Богом. Він рідко телефонував, говорив коротко: живий-здоровий, просив мене берегтися. Я навіть не встигала запитати, де він і як. А у 2015 році зв’язок обірвався. І я досі не знаю ні його долі, ні долі дружини сина, ні долі свого онука. Не знаю, де їх шукати. Тільки Бога прошу, щоб усі були живі.
На окупованій території у жінки залишилися також дві старші доньки. З ними теж немає ніяких контактів.
Світлана всього п’ять років прожила у шлюбі — чоловік Олександр працював далекобійником, на жаль, помер молодим. Вона сама виховувала трьох маленьких дітей-однолітків. Бралася за будь-яку роботу, щоб тільки мати хоч якусь копійку.
У Полтаві теж перепробувала всілякі підробітки: була і доглядальницею для старої бабусі, і прибиральницею у супермаркеті. Але з радістю повернулася у Центр адаптації, коли її запросили готувати для бездомних. Хоч тут і платять мінімальну зарплату, хоч і доводиться працювати без вихідних, тому що немає заміни, але жінка відчуває, що тут вона на своєму місці.
— Не знаю, чи повернуся колись додому в Лисичанськ… Коли згадую своє попереднє життя, починаю плакати, — витирає сльози Світлана.
Георгій пригортає її до себе і заспокоює:
— Наш дім — Полтава. І щастя наше тут.
Раніше в інтерв’ю «ФАКТАМ» письменниця Зоя Казанжи сказала, коли в країні війна, кожен повинен робити те, що в нього найкраще виходить.
На фото у заголовку Світлана Санжарова та Георгій Кокоашвілі з котом Боцманом
Фото автора та Георгія Кокоашвілі