«Серце болить за сином й онуком, та попри смуток трудиться»: 92-річна жителька Рівненщини після тяжкої втрати в’яже теплі речі для воїнів

«ФАКТИ» повідомляли про бійця з ампутованою кінцівкою, який вже більше року виготовляє камуфляжні сітки для передової. 92-річна пенсіонерка Надія Грицак з села Буща на Рівненщині також від світання до заходу сонця працює для оборонців — в’яже теплі речі. Її працьовитими руками вже створено близько 300 пар, і жінка похилого віку має намір працювати до самої перемоги.

Надія Федорівна розуміє, що означає жахлива війна, оскільки в дитинстві під час Другої світової ховалася в укритті. А після широкомасштабного вторгнення поховала сина і внука, які обороняли державу від окупантів.

«Олександр поліг у битві, але рубіж відстояв»

— Життєпис Надії Федорівни непростий. Вона досі згадує, як у воєнні роки, будучи ще дитиною, виживала в схроні посеред лісу. Звели його батько з братом. Тоді гітлерівці відступали і забирали все у населення, — розповідає «ФАКТАМ» голова місцевої волонтерської організації Інна Яцина. — То бабуся Надія з родичами ставали на коліна і молилися, щоб їх до Німеччини не вивезли. У післявоєнні роки вона навчилася в’язати гачками. Садили рослини, утримували тварин, щоб мати матеріал, з чого собі зробити той одяг. Тоді в’язала для сина та дочки, працювала в колективному господарстві, на ниві. Чоловік в неї помер давно, проживає з дочкою. Має шестеро онуків (тепер вже їх п’ятеро) і одинадцять правнуків.

ВІДЕО ДНЯ

— Мені відомо, що у 2022 році Надія Грицак зазнала великої втрати — поховала сина. Що вам про це відомо?

— Віктор отримав фах тракториста-водія. Проходив службу в армії, де дістав звання старшого сержанта. Потім одружився і разом з обраницею ростили 6 дітей, жило подружжя в селі Шепетин на Рівненщині. До початку війни чоловік працював в автомобільній галузі. Він з малих років цікавився автомобілями і передав своє захоплення синам. З 2015 до 2018 року Віктор безпосередньо брав участь в Антитерористичній операції. Після цього був звільнений в запас.

РЕКЛАМА

З початком повномасштабного вторгнення повернувся на службу в Збройні Сили України. Але часто в розмовах підкреслював, як тяжко втрачати товаришів, коли тільки-но каву пили разом. У вересні 2022 року Віктор поїхав у розташування частини, а через декілька днів — дзвінок з трагічною звісткою. 21 вересня 2022 року чоловік помер від захворювання серця. Йому було 59 років. Віктор хотів, щоб його дітям не довелося воювати, тому що їм ще жити та жити. Але один з них — Олександр — восени 2024 року вступив до лав ЗСУ.

Син Надії Федорівни Віктор найбільше хотів, щоб його синам не довелось воювати

Олександр проживав у Хмельницькому з коханою Тетяною. Ростили сина і донечку. Звичайна спокійна родина, плани, надії, майбутнє. Але потім прийшла війна. Олександр пройшов підготовку, став стрільцем-асистентом гранатометника. Потрапив на Харківський напрямок. 28 грудня 2024 року біля Глушківки його підрозділ опинився в оточенні. Бійці обороняли позицію до останнього. Не відступили і не здалися. На превеликий жаль, Олександр загинув у бою, проте рубіж утримав. Посмертно 38-річний воїн удостоєний орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

РЕКЛАМА

Онук Надії Федорівни Олександр Грицак посмертно нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня

«Коли вона не шкарпетки робить, то нарізає тканину для добровольців, які створюють маскування»

— Як бабуся пережила цю подвійну втрату і чому вирішила плести шкарпетки?

— Серце Надії Грицак витримало те, що іншим здається нездоланним. Її смуток не звалив з ніг, вона в собі не закрилася. Свій біль і розпач вклала у діяльність. І вже три роки в’яже шкарпетки. Таку роботу їй запропонували бущанські волонтери, щоб відвернути від горя. Бабуся прийшла до згоди, оскільки знає як нелегко хлопцям на фронті. Що і прохолодно, і сиро, а шкарпетку натягнеш на ногу — і вже краще і тепліше.

“Свій біль та відчай бабуся акумулювала у працю. І ось уже три роки плете шкарпетки”, – розповідає керівниця місцевого волонтерського фонду Інна Яцина

— Чим вас вразила бабуся?

РЕКЛАМА

— Коли я вперше побачила її, не могла зупинити сльози. Переживши найжахливіші трагедії, вона знаходить сили для турботи про чужих дітей. Руки, що пам’ятають стільки років існування і стільки страждань, безперервно працюють, створюючи тепло для тих, хто цього найбільше потребує. Ви тільки уявіть, бабусі 92 роки, вона ходить за допомогою двох тростин. Але ще хоче бути потрібною. Щиро кажучи, зараз важко відшукати значно молодших людей, щоб залучити до волонтерства. А тут літня жінка поважного віку коли не шкарпетки в’яже, то нарізає смужки для волонтерів, які роблять маскування, щоб зберегти життя бійців.

Нещодавно невтомна волонтерка передала нам 27 пар власноруч виготовлених шкарпеток для наших бійців. Тільки за цей рік вона створила сто пар. Матеріалами їй допомагають добровольці. Надія Грицак говорить, що не знає, чому їй Всевишній дав таке довге життя. Можливо, щоб ще могла людям допомагати. Вона досі не розуміє, чому в сучасному світі, де все є, люди продовжують воювати… Вона дуже бажає дочекатися миру. Вірю, що Бог за її чуйне серце дасть таку можливість.

Читайте також: «Дізнавшись, що в громаді роблять „кікімори“, заявила, що треба наплести їх стільки, щоб припинили цю війну»: як живе 105-річна волонтерка з Житомирщини

Джерело