“Я не прагнула шлюбу, та він наполіг: ти – моє останнє кохання”: на Одещині одружилися літні вимушені переселенці зі східної України

83-річний Олексій Федосійович та 75-річна Лідія Григорівна — вимушені переселенці зі східної частини України. Люди похилого віку втратили свої оселі через російські атаки, але водночас знайшли одне одного. Зараз пенсіонери налагоджують побут у місці компактного перебування для ВПО на Одещині. Саме на цій території, зауважує пара, вони зрозуміли, що хочуть одружитися. Відбулось це 30 вересня. І тепер з усмішкою говорять, що щомиті насолоджуються «солодким періодом», адже їм вдвох надзвичайно добре.

«Так не хотілося залишати усе. Адже воно надбане моєю працею»

— Я сама з Донбаського регіону. Моє рідне село — Шевченко Великоновосілківського району. У молодості утримувала живність, обробляла 56 соток землі. З чоловіком мали двох дочок. Проте вже 30 років я втратила чоловіка, — ділиться «ФАКТАМ» Лідія Григорівна. – Люди навколо часто казали, що я ще молода, знайду собі когось. Я нікого не бажала, оскільки втрата мене дуже пригнітила. Аби в думках не було поганого, з ранку до вечора щось робила по господарству, проводила час із родиною.

ВІДЕО ДНЯ

Коли почалася масштабна війна, з перших днів росіяни почали обстрілювати моє рідне село… Багато хто одразу поїхав. Ми з донькою залишалися. Відверто кажучи, так не хотілося кидати усе. Адже воно надбане моєю важкою працею. Проте, мабуть, у долі були власні плани. Тому що завдяки переїзду я і зустріла свого Олексу, так кличу чоловіка.

— Як це трапилось?

РЕКЛАМА

— У 2024-му ми спочатку переїхали до Воскресенки на кордоні Донецької та Дніпропетровської областей. Але недовго було тихо, почали прилітати російські дрони та ракети. Врешті-решт рушили до Новоселівки, що у Дніпропетровській області. Згадую, як ішли селом та запитували у людей, чи хтось прийме. Від них і почули, що тут дідусь живе старенький і один. Дружина в нього померла, отже можна попроситися жити. Вирішили спробувати.

Прийшла я до Олексія Федосійовича зі словами: «Дідусю, прийміть, будь ласка». Спочатку не погоджувався. Казав, що турбується, що хата тещі. Вийшли ми з дочкою, котра допомагала мені з пошуком житла, надворі сніг, дощ. А ми з валізами. Нема куди подітись! Вирішила я повернутись і запитати дідуся ще раз. Чомусь вірила, що він змінить рішення. Він погодився та надав житло. А як сіли пити чай, дідусь поділився історією власного життя.

“Якось ми зблизились. Відразу багато спільних тем, повага, розуміння, підтримка”, – розповідає Лідія Григорівна історію знайомства з Олексієм Федосійовичем

— Що розповів Олексій Федосійович про себе і як вийшло, що залишились жити з ним надовго?

РЕКЛАМА

— Він закінчив військовий навчальний заклад у Ленінградській області, служив у Німеччині та інших державах. Згодом зазнав поранення та підписав угоду, що впродовж 30 років не матиме права розголошувати інформацію про своє минуле у військовій сфері. Після повернення на Дніпропетровщину дідусь працював очільником колгоспу, потім у районній адміністрації. Був поважною людиною. З дружиною виховували сина, але Олексій Федосійович, як і я, вже давно вдівець.

Якось ми зблизились. Відразу стільки спільних тем, повага, розуміння, підтримка. Тому вже на третій день мого перебування дідусь сказав, що більше нікуди мене не відпустить і йому дуже прикро, що не зустрів таку чудову жінку раніше. Сказав мені тоді: «Знаєш що, дівчино, ти одна, я один. Будь тут господинею. Я від тебе нічого не вимагатиму і не проситиму».

І я вирішила ризикнути, оскільки удвох завжди простіше. Минулого року ще на городі посадила картоплю, цибулю та інші овочі, зібрали добрий врожай. Сподівалися, що окупанти до нас не дійдуть. Наше село було маленьким, але таким гарним — і річка, і ліс, і люди привітні. Однак від літа 2025 року загарбники почали бити по Новоселівці несамовито. Ми з дідусем стали останніми, хто звідти виїхав. Одного разу завітав до нас односелець, привіз гуманітарну допомогу, і в його машину влучив снаряд. Він дивом не потрапив у бензобак, інакше була б страшна трагедія. Тепер, як нам говорили земляки, у дідуся хати, як і в мене, немає. Все зруйнували росіяни…

Читайте також: «Одружилися на 12-й день знайомства»: дивовижна історія пари, яка першою після деокупації побралася у Бучі

Спочатку жили у Павлограді у приміщенні Будинку культури, куди евакуювали волонтери «Проліска», за що їм велика вдячність. Проте там теж постійно були обстріли. Ми ж люди поважного віку, просто хотілося тиші. І одного разу нам запропонували село поблизу Одеси. З’ясувалося, що в будівлі колишньої лікарні облаштували кімнати для переселенців. Розмістилися ми з дідусем у невеликій кімнаті на два ліжка, створили собі затишок. І тепер у нас чудовий колектив переселенців — усі поступаються один одному, підтримують. Саме там дідусь запропонував укласти шлюб.

РЕКЛАМА

«Олексій Федосійович сказав, що хоче одружитися, бо хвилюється, що таку чудову жінку в нього заберуть. От жартівник», – сміється Лідія Григорівна

«Під час тривог тримаємось за руки — і на серці спокійніше»

— Як гадаєте, чому Олексій Федосійович наважився на цей крок?

— Сказав, що боїться, що таку гарну жінку в нього заберуть. Ще той жартівник. Відверто кажучи, я не хотіла спершу, оскільки все-таки вік у нас поважний, чи зрозуміють рідні, та й чи взагалі це потрібно. Тому що для мене той штамп у паспорті вже не мав великого значення. Але Олексій Федосійович пояснив, що я саме та людина, з якою він хоче дожити останні роки. Тому я погодилась.

Читайте також: Рома з Надією не чують, але добре відчувають одне одного: історія пари з вадами слуху, яка евакуювалася до Нідерландів та налагоджує там життя

Ми самі возили заяви до РАЦСу, мої дочки та син чоловіка зраділи цій звістці, жодного засудження. Місцеві волонтери, дізнавшись про наше бажання одружитись, сказали, що влаштують нам невелике свято. Отже, почали готуватися. Придбали собі срібні обручки у храмі, я вибрала святкову сукню, дідусь — костюм. Все пройшло у дуже приємній атмосфері, відсвяткували скромно. Звісно, було й «гірко». Тепер звикаю до ролі дружини. Я навіть і подумати не могла, що у 75 років ще вийду заміж. Але щаслива та ні про що не жалію. Жаль, що тільки наші діти не змогли бути присутніми, тому що вони проживають далеко. Моя одна дочка на Дніпропетровщині, інша в Криму, син дідуся — у Запоріжжі. То вони потім переглядали відео та фото і плакали від щастя за нас.

“Я відчуваю в кожному дотику та погляді його любов, і вона взаємна”, – розповідає Лідія Григорівна

— Розкажіть про ваше спільне життя. Що подобається робити разом?

— Обіймаємо одне одного, цілуємо, бажаємо гарних сновидінь. Ми один за одного у вогонь і в воду. Добрі, дбайливі, не сваримось. Завжди з оптимізмом дивимось на життя, любимо жартувати. Потрібно продуктів чи медикаментів — беремось за руки та йдемо разом. Любимо посидіти надворі, помилуватися природою. Я відчуваю в кожному дотику та погляді його любов, і вона взаємна. Я вам скажу, що навіть під час тривог тримаємось за руки, і на душі стає спокійніше. Дуже хочеться, щоб ми ще довго прожили разом.

— Про що мрієте з Олексієм Федосійовичем?

— Щоб в Україні запанував мир і повернутися додому, у свій рідний край. Але цього, напевно, вже не буде. Тому що Новоселівку загарбники зруйнували… Тому нехай просто закінчиться ця жахлива війна.

Читайте також історію кохання важко пораненого ветерана та медичної сестри, які врятували одне одному життя.

Читайте також: «Я брала інтерв’ю у шести президентів України, а зараз копаюся на барахолках за 2000 км від дому»: чим займаються українські біженці за кордоном

Джерело