
Історія 43‑річного мінометника з Дніпра Сергія Мельникова надихає: попри війну, поранення й контузію, він не припинив малювати. Художник‑самоук перетворює біль війни на полотна, які вже побували за кордоном, а деякі з них створені просто у бліндажах під обстрілами.
Сергію Мельникову 43 роки. У мирному житті він понад 15 років працював інженером у міжнародній компанії – проєктував евакуатори. Але ще з дитинства мріяв малювати. Закінчив художню школу, проте довго не наважувався повернутися до мистецтва. Поштовхом стала заставка з горою Еребор з фільму “Хоббіт” – так і з’явилася перша картина, пише “Наше місто”.
Після цього він створив десятки робіт: переважно це пейзажі, фантазійні сцени, натюрморти. Часто малює гори – вони стали “підписом” митця. Малювання перетворилося на особисту терапію й форму самовираження.
З перших днів повномасштабної війни Сергій пішов добровольцем до війська. Служив мінометником, командував розрахунком у складі 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу. Пройшов Миколаївщину, Донеччину, Запорізький напрямок.
У жовтні 2024 року, під час бойових дій біля Торецька, отримав важку контузію внаслідок обстрілу з вертольота: частково втратив слух. Незважаючи на це, не припинив малювати навіть на передовій.
Серед його “фронтових” робіт:
- натюрморт, створений у бліндажі – атмосферна нічна сцена з будиночком під деревом, намальована під артобстрілами;
- пейзаж із позицій біля Курдюмівки – написаний на тубусі від 120‑мм міни, нині зберігається у волонтерів у Вінниці;
- ангел з обличчям сина – емоційно насичена робота, в якій художник зберігає зв’язок із родиною;
- пейзаж із гри “Герої меча та магії” – остання робота митця, де найбільше складнощів принесло зображення архітектури.
Навіть під час чергування Сергій знаходив хвилини для творчості:
– Сидиш, чекаєш запиту – і між тим малюєш, – розповідає митець.
Проте Сергій не продає свої роботи – лише дарує. У кожному полотні – пам’ять, біль, надія, обличчя побратимів.
Нині художник лікується та відновлюється. У планах — провести першу виставку власних робіт, а також — поїхати до Хоббітону в Новій Зеландії. Це мрія, яка символічно замикає коло — адже саме з “Гори Еребор” усе й почалося.
Історія Сергія – це приклад того, як людина може залишатися собою навіть у нелюдських умовах. Це нагадування для кожного з нас, що внутрішня опора може бути поруч: у хобі, мистецтві, улюбленій справі.
За матеріалами: dp.vgorode.ua
