Окупанти вистрілили в обличчя з автоматичної зброї Оксані Сергієнко, освітянці з Київської області, коли на початку повномасштабної війни вона намагалася евакуювати своїх двох молодших дітей на територію, контрольовану українським урядом. Куля влучила їй у щоку та вийшла через рот. Оксана дивом вижила та зберегла здатність говорити. Наразі вона здобуває другу вищу освіту з психології. «Я не планую працювати психологом», – поділилася Оксана з «ФАКТАМИ». «Моя мета – використовувати свій досвід, щоб допомогти сусідам, колегам та дітям у моїй школі, які отримали психологічну травму через війну».
«На той час моїй доньці було 15 років, а наймолодшому синові – шість».
«Які були обставини вашої травми?» — запитав я в Оксани Сергієнко.
— На початку повномасштабного вторгнення наше село Ясногородка у Вишгородському районі Київської області було захоплене. Мій старший син, Ростислав, на той час служив у війську. На жаль, мушу зазначити, що він загинув на фронті у січні 2024 року. Тож, коли ворог взяв Ясногородку під контроль, поширилися чутки, що окупанти зроблять усе можливе, щоб атакувати сім’ї українських солдатів. У результаті ми з чоловіком вирішили, що вкрай важливо евакуювати наших молодших дітей — доньку та сина — поки мій чоловік залишиться захищати наш дім. Крім того, всі мости навколо села були зруйновані, що спричинило гостру нестачу їжі. Дітей потрібно було годувати.
2 березня я вирушив з дітьми на машині. Нас зупинили на російському блокпосту. Солдати оглянули мій телефон і машину. Вони відмовилися впустити мене в центр Казаровичів, заявивши, що там «небезпечно».
Я їхав у напрямку села Демидів. Раптом біля будівель, де розташовувалися магазини, з обох боків дороги почали з’являтися російські солдати азійського походження — низькорослих, з вузькими очима. Люди пізніше впізнали їх як бурятів.
Я зупинив машину, вийшов, не вимикаючи двигун, і запитав бурятів, чи можемо ми продовжити рух. Вони не відповіли. Я сказав доньці, що оскільки вони мовчать, ми, мабуть, можемо продовжити рух. Я обережно почав їхати до них. Раптом пролунала стрілянина. «Мабуть, вони стріляють по нас!» — вигукнув я. Я не міг чітко чути всього, що відбувалося зовні, бо моя машина була стара, а шум двигуна заглушав навколишні звуки. Але головне було зрозуміло: нам потрібно було втекти якомога швидше.
Я швидко зманеврував, щоб розвернути машину. Коли я повернув голову, щоб глянути в дзеркало заднього виду, куля розтрощила лобове скло, влучила мені в щелепу (з лівого боку обличчя) і вийшла через рот.
Кульовий отвір у лобовому склі автомобіля
«Ви відчули біль одразу чи пізніше? Ви були при свідомості?»
— Я не втратив свідомості. Спочатку я не відчував болю, бо куля розірвала та обвилася навколо нерва. Я лише відчув, що щось не так у роті. Я глянув на своє відображення у дзеркалі над лобовим склом і побачив значну кількість крові та дірку в щоці. Язиком я виявив, що мій рот заповнений вибитими зубами. Я виплюнув їх у руку та викинув у вікно під час керування автомобілем.
— Тож ви не зупинили машину?
— Правильно, я не зупинився; я поспішив назад. Однак додому я не повернувся, а попрямував до лікарні в сусідньому селі Демидів. Там мені надали медичну допомогу: видалили кілька видимих фрагментів кісток і майже всі вибиті зуби, зашили рану. Я залишався в лікарні до 6 березня. Я наполягав на тому, щоб повернутися додому до своїх дітей. Лікар відвіз мене до села Глібівка, звідки я пішки пройшов через ліс до свого будинку.
Рентгенівський знімок чітко показує зруйновану щелепу
— Скільки років було вашим найменшим дітям на той час?
— Моїй доньці було 15 років, синові — шість.
«Польські лікарі витягли гільзу з моєї губи. Саму кулю я знайшов у капюшоні моєї куртки»
— Як відреагували діти, коли ви отримали травму? Вони плакали чи кричали?
— Вони повністю завмерли й замовкли. Мені вдалося сказати доньці: «Подзвони комусь!» Але через шок, який охопив її та її брата, вона не змогла набрати номер. Мій чоловік (який забрав дітей з лікарні) згадав, що наш син мовчав цілий день. У маленького була куляста лампа білого кольору. Він пофарбував її в чорний колір за цей час. Коли я повернулася з лікарні, він змив чорну фарбу. Мій молодший син реагував подібно. Він досі не пережив шок; коли виникають стресові ситуації, він плаче. Ці епізоди надмірного плачу не вщухають. Однак моїй доньці здебільшого вдалося впоратися з цим сильним стресом.
Також варто згадати мого старшого сина, Ростислава. Він воював і трагічно загинув 30 січня 2024 року на Харківщині.