Поки в Україні дискутують про доцільність імплантації в кістку, понад 100 осіб уже пройшли операції завдяки благодійникам
Третина українців, котрі втратили руки чи ноги, стикаються з так званою високою ампутацією. З медичної точки зору це означає, що традиційне протезування для них неможливе – немає на чому закріпити протез. За кордоном цю проблему давно вирішено за допомогою остеоінтегративного протезування. Принцип полягає у вживленні титанового імпланта в залишок кістки. За відсутності ускладнень, через три місяці пацієнт може переходити до наступної стадії, коли друга частина титанової конструкції виступає назовні кукси, до якої надалі кріпитиметься протез.
Про це кореспондентам Укрінформу повідомили у хірургічному відділенні Черкаської обласної клінічної лікарні. Більше того, нам дозволили спостерігати за ходом такої операції. Її виконував медичний директор обласної лікарні, ортопед-травматолог Владислав Козанчук. Він опанував методику остеоінтегративного хірургічного втручання під керівництвом шведського лікаря Рікарда Бронемарта, сина засновника цього методу.
ЗУСТРІЧ З ДРОНОМ
Цього дня операцію проводили морському піхотинцю Андрію. З палати вийшов високий молодий чоловік без руки та на протезі правої ноги. Що вразило – жодних ознак пригніченості. Він повів нас якнайдалі від перфоратора, що гуркотів неподалік. Пересувався він зовсім не кульгаючи, і нам довелося майже бігти, аби не відставати.
– Наше завдання було закріпитися на позиціях і підготуватися до штурму, – почав розповідь боєць. – Жовтень 2024 року. Я вже мав два роки бойового досвіду, а хлопці всі були, так би мовити, новачками. На позицію вийшли в сутінках. Почули, що летить FPV-дрон. Нас попередили, що ввімкнене радіопридушення, але воно явно не спрацювало. Троє хлопців зайняли укриття під деревом, ми втрьох – під кущем. Дрон, метрів за десять від мене, опустився приблизно на метр від землі й націлився на голову. Я вже не мав можливості зреагувати; він влетів у мене… спалах!.. Коли я розплющив очі, побачив, що живий, але без руки. Тобто, в момент удару я прикрився рукою від дрона, і він відірвав мені кисть. Якнайшвидше наклав турнікет; прилетів ще один дрон… Ворог зрозумів, що тут є поранений, а отже, буде евакуація. Це, щонайменше, ще шість осіб. Почалося справжнє полювання. Прилетів дрон, хлопці кинулися тікати, я приєднався до них, але за п’ять метрів упав, бо уламками було перебито велику гомілкову кістку, – розповідає Андрій.
Ветеран самостійно наклав собі турнікет, оскільки інші бійці не мали відповідних навичок. Він звернувся до одного з хлопців: “Затягни бандаж на нозі”. “Я не вмію”. Тобто, його, домашнього, вирвали в екстремальні умови, де вирують вибухи, кров, понівечені тіла. Молоді люди втрачають орієнтацію в просторі та часі.
…Прибула група евакуації. Андрія затягли у відносно безпечне місце, а ще один поранений залишився на відкритій місцевості, і тоді дрон влучив йому в голову, відірвавши все до щелепи. Серед молодих бійців почалася ще більша паніка. Коротко кажучи, Андрія виносили вісім годин, тоді як за нормативом це має зайняти дві години.
– Вісім годин – це стовідсоткова гарантія того, що там усе доведеться ампутувати. Після двох годин починаються процеси розкладання крові. Моїм пріоритетом було зберегти якомога більше крові, адже в таких умовах дорога кожна крапля. Хлопці, поки мене несли, час від часу розбігалися, коли прилітав дрон. Він відлітав, вони мене знову підхоплювали й несли, – згадує морпіх драматичні моменти.
А раптом:
– Дуже кумедно було. Мені сподобалося за цим спостерігати (засміявся).
Весь цей час Андрія фільмувала фотограф Укрінформу Юлія Овсяннікова. Він знову засміявся:
– Я фотомодель із дипломом. На всі руки. Ну, не зовсім, звісно, на всі руки. Лише на одну цілу руку.
ОПЕРАЦІЇ НА ЕТАПІ ОБГОВОРЕННЯ
Медичний директор мав обмежений час для розмови з кореспондентом – лише кілька хвилин між складними операціями. Невпевнену спробу домовитися про коментар після операції рішуче припинили його підлеглі. Це цілком зрозуміло: наприкінці робочого дня, після кількох годин на ногах в операційній, хірургові не до розмов.
Щодо фізичних “особливостей” пацієнта, Владислав Миколайович зазначив, що в нього ультракороткий залишок кінцівки, тобто ультракоротка кукса лівого плеча, яка унеможливлює використання звичайного протеза. Це фізично нездійсненно. Минулої п’ятниці провели біопсію. Результати показали, що тканина чиста, і оперативне втручання може бути виконане.
– Що саме ви будете робити?
– Ми виконаємо оперативне втручання з остеоінтегративного протезування, – відповів хірург. – Ця операція полягає у вживленні спеціального імпланта в залишкову кісткову тканину, у ділянку плечової кістки. Це робиться для того, щоб у майбутньому до цього імпланта можна було приєднати ендопротез.
– Скільки там кістки залишилося?
– Приблизно вісім сантиметрів. Це була мінно-вибухова травма, що призвела до ампутації руки. Не можу повідомити деталі щодо того, як саме уламки потрапили в руку.
– Скільки подібних операцій ви вже провели?
– Близько двадцяти: чотирнадцять – тут, кілька – у Києві.
– Які результати ваших операцій?
– Повноцінно оцінити їх ми зможемо після того, як пацієнти освоїтимуть зовнішню частину протеза. Наразі все нормально, ускладнень немає. Реабілітація проходить за планом. Подальші результати покаже час.
– Тобто протезів ще немає, лише імплантують?
– Ні, результати вже є. В Україні. Фактично, ці оперативні втручання виконуються у нас з 2023 року. І вже є понад сто осіб, які повноцінно користуються протезами.
– Що ви можете сказати про відсутність державного фінансування ваших зусиль?
– Що я можу сказати? Цей метод використовується в усьому світі вже дуже давно. А в нас триває громадське обговорення щодо права цього методу на існування… Тобто, один кінець імпланта знаходиться в кістковій тканині, інший – назовні. Відповідно, ризик інфекційних ускладнень при такому втручанні значно вищий, ніж при інших операціях. Але коли йдеться про доцільність або недоцільність цього методу, слід врахувати, які в нього є альтернативи. На сьогодні альтернатив цьому методу немає. І чи доречно обговорювати доцільність методу, коли ті, хто його обговорює, мають обидві руки й обидві ноги, розумієте? Тобто, як тільки людина втрачає кінцівку, обговорення переходить у зовсім іншу площину.
ХІРУРГІЧНІ ІНСТРУМЕНТИ: МОЛОТОК І СТУПКА
До операційної ми з Андрієм потрапили різними шляхами: ми – пішки, його довезли вантажним ліфтом. Тож коли нас пустили до святая святих, він уже лежав на столі під глибоким наркозом. Ліва кукса виглядала надзвичайно короткою.
Хто бачив фільми про хірургів, той знає, як вони лаконічно віддають команди: “Скальпель! Затискач! Ще затискач! Тампон!”?.. Ми не чули нічого подібного протягом трьох годин процесу. Владислав Миколайович тихо обговорював із помічником Вадимом Ковтуном хід операції, і обоє час від часу звертали увагу на спарений екран рентгенівського апарата, особливо під час встановлення імпланта в підготовлену кістку. Однак це було вже на завершальному етапі. Все інше проходило за класичною схемою: тривале миття рук, надягання довгих напівпрозорих халатів, занурення рук у латексні рукавички, які завчасно розтягнула медсестра.
Спочатку потрібно було оголити залишки плечової кістки, і куксу майже “купали” в спеціальному розчині. Але перед тим, як почати розкривати кістку, асистентка з лівого боку чимось чорним намалювала загадковий символ. Чи то гребінець, чи мушля. Хтось із персоналу пошепки пояснив: на цьому місці буде зроблено розріз, щоб отримати доступ до тазової кістки:
– Тазова кістка – найбільша в тілі, тому з неї братимуть кістковий матеріал, яким потім обкладатимуть імплант, вживлений у кістку, для кращого його приживлення.
Цікаво… То, можливо, першу жінку створили не з ребра, а саме з тазової кістки Адама?
Коли в боці було зроблено отвір, Владислав Миколайович взяв молоток і, вставивши в нього долото (чи як там цей інструмент називається у хірургів), почав завдавати сильні та точні удари. Потім, зібравши отримані таким чином уламки, помістив їх у невеликий металевий циліндр і почав подрібнювати матеріал. Це нагадувало процес у ступці з товкачем. Різниця полягає в тому, що хірургічний “товкач” щільніше прилягає до внутрішньої стінки “ступки”.
Людині, далекій від медицини, а тим більше від хірургії, важко судити про дії фахівця, але коли розпочався заключний етап операції, здавалося, що він не надто відрізняється від маніпуляцій кваліфікованого слюсаря. Спочатку в кістці робиться отвір тонким “метчиком”, потім – більшим… Важко простежити, скільки разів і яким інструментом хірург розширював отвір, стоячи позаду нього (і його широкоплечого помічника). Трохи більше можна зрозуміти, спостерігаючи за екраном рентгенівського апарата. Запам’яталося, що самі хірурги не одразу вставили імплант на місце; кілька разів вони його викручували, промивали отвір і знову потроху вкручували, звіряючись, знову ж таки, з рентгенівськими знімками. Адже кістка – це не сталевий пруток, можна випадково зачепити нерв.
ВЕТЕРАНИ В ПОЛІ ЗОРУ ВОЛОНТЕРІВ
Під час перебування в медичному закладі я дізнався від однієї зі співробітниць, як пацієнти знаходять потрібну лікарню. Зокрема, як Андрій потрапив до Черкас. Виявляється, його родичі до лікарні не приїжджали:
– Ніхто не приїжджав, він сам прибув з Києва із В’ячеславом минулого тижня, у понеділок.
– В’ячеславом?..
– Запорожцем – власником благодійного фонду “Титанові”, який оплачує ці операції, оскільки вони не покриваються державним бюджетом. Це відбувається виключно за рахунок дотацій, меценатів, благодійних внесків та донатів. Але, сподіваюся, ситуація з остеоінтегративним протезуванням все ж вийде на новий рівень: у Верховній Раді вже начебто розробили відповідний пілотний проєкт. І є намір поставити це на державний рівень.
На п’ятому році війни. Ну, хоч так…
* * *
Операція завершилася далеко за шістнадцяту годину. Тому вже наступного ранку телефоном коротко повідомили:
– Як пройшло? Все добре. Без ускладнень.
– А як почувається пацієнт?
– Нормально. Прийшов до тями. Жартує…
Михайло Бублик, Черкаси
Фото автора та Юлії Овсяннікової
Source: www.ukrinform.ua