Немає корпусу. Інституту більше немає. 3 вересня російські терористи двома «Іскандерами» вдарили по військово-навчальному центру зв’язку (колишньому Інституту зв’язку). Загинули 55 чоловік і більше трьохсот зазнали поранень.
— У Саші це вже третій день народження, — очікуючи на лікаря під дверима реанімації нейрохірургічного відділення, погоджується на коротку розмову зі мною полтавка Тамара Наливайко. Але одразу просить її не фотографувати. — Він у дитинстві впав у окріп — 46 відсотків опіків тіла отримав. Через це його і в армію не взяли. Визнали обмежено придатним до служби. А цього літа отримав повістку від ТЦК. Не намагався викручуватись. «Мій час прийшов», — сказав. Якраз сьогодні, шостого вересня, у нього мали б закінчитись двомісячні курси навчання в центрі підготовки. Син не знав, на який напрямок фронту його відправлять, але напередодні ввечері подзвонив мені в гарному настрої. Сказав жартома: «Може, придивлюсь собі якусь дачу на Курщині…».
Лікарня. Рідні потерпілих в очікуванні
Тамара Михайлівна говорить, що в неї досі у вухах стоїть свист ракет, які покалічили її сина та багатьох інших курсантів, а десятки вбили.
— Ми живемо у Яківцях (околиця Полтави — Авт.), і ці ракети прямо над нашим будинком пролетіли, — розповідає жінка. — Я тільки вхідні двері відчинила, щоб вийти на подвір’я, як завила сирена. Це було одразу після дев’ятої години. А за пару хвилин щось як засвистить над головою… Я бачила ці ракети. Долі секунди… А потім два вибухи підряд.
Донька Тамари Михайлівни у той ранковий час 3-го вересня вже була на роботі. Її підприємство знаходиться, може, в трьохстах метрах від військово-навчального центру. Вона першою й повідомила матері: «Попало в Інститут зв’язку — там чорний дим стовпом піднімається».
— Ми з чоловіком швидко вскочили в машину, забрали по дорозі доньку й поїхали до інституту. Але знайти його там було нереально… Невдовзі зателефонувала невістка й сказала, що отримала від Саші есемеску: «Я поранений, відібрало мову. Мене везуть у госпіталь». Ми, звісно, кинулись туди. А його вже й там немає. У шпиталі пораненим обробляли рани й направляли в інші лікарні, де є профільні відділення. У лікарів не було прізвищ потерпілих, бо багато з них знаходились без свідомості й не могли повідомити про себе ніяких даних. До того ж, курсанти носили цивільний одяг (військовий їм не дозволяли надівати), тому не мали нагрудних знаків з прізвищами. Не кажу вже про металеві жетони, які полегшили б ідентифікацію.